Заборонена кімната - Фред Унгер

Ховаю дзеркальце, швидко і тихо перетинаю двір. Двері всіх гаражів замкнені. Іду до проїзду у другий двір. Він також яскраво освітлений. Стоять таксі, водії перегукуються один з одним. Нічний настрій. Людей, яких я шукаю, ніде не видно.

Раптом на вулиці загув мотор. Швидко озираюсь, та, на, жаль, запізно: бачу лише червоні задні світла. Але міг заприсягатися, що то був сірий «ситроєн».

Прислухався.

От десь запрацював ще один мотор, але не «ситроєна», скоріше «фольксвагена». Все ближче і ближче. За мить ворота проминув автобус. Все.

Вилаявшись про себе, прожогом кидаюся до воріт. Може, пощастить. Може… Та хоч автобус рухався повільно, все ж мав перевагу переді мною.

Завертаючи за ріг, наштовхуюсь на когось. Від удару обидва поточуємося до муру.

— Ідіот! — реве незнайомець. І ми відразу пізнаємо один одного.

Червонопикий примружує очі. Мимоволі я відступаю на кілька кроків. Далі нікуди: мур.

— Диви! — уїдливо сичить він. — Мій любий приятель Фосс.

Придивляюся до здорованя. В нього типове черево пиворіза, низьке чоло. Тут дипломатія безсила, можна взяти лише горлом, нахабством.

— Геть з дороги! Поліція!

Він презирливо чмихає носом, замахується. Пригинаюся, і удар приходиться у мур. Здоровань зойкає. Поки відводить руку, переходжу в наступ. Та він відбиває мій кулак, б'є в плече. Відступаю до муру і тут бачу Буллі, що виринає з темряви і пре вперед, немов локомотив. На жаль, мені не вдається додивитися цієї цікавої картини: відчуваю, ніби хтось жбурнув мені у підборіддя всю компанію «Хуке і Шпетверт». Гострий біль пронизує мозок. Поринаю в темряву…

Опритомнівши, побачив над собою стривожене, заклопотане обличчя Франка. Потім Буллі.

— Гаразд, — каже він. — Очуняв.

— Що трапилось? — белькочу, та язик не слухається. Підборіддя — суцільний біль. Мацаю пальцями, відчуваю липке. Злякано відсмикую руку, на ній кров.

— Швидше! — наказує Буллі. — Треба забиратися геть. Можуть повернутися інші.

Вони підіймають мене. Хитаю головою, стогну. Ноги, мов ватяні, в голові гудуть дзвони.

Біля воріт хтось сидить на землі. Це червонопикий. Заплющив очі, сперся спиною на мур. Має дуже мирний вигляд, відзначаю я з великим задоволенням.

Франк і Буллі хочуть мене підтримати, але я видираюся. Звичайно, якби в машині не сиділа Поллі…

— Вже нічого собі, — кажу неслухняним язиком. Справді, трохи попустило. Зараз набагато краще, ніж було спершу.

Поллі скрикнула, побачивши мене.

— Він у крові!

— Сам винний, — незворушно заявляє Буллі, заправляючи своє шовкове кашне в пальто. — Витріщився на мене, як на чудо, і підставив підборіддя.

Поллі витягла хустинку і хотіла витерти кров, але Буллі м'яким рухом зупинив її.

— Потім. Спершу подамося звідси. Не полюбляю групових бійок.

Елен увімкнула мотор. Ми рушили.

— Куди? — спитав Франк.

— Спочатку до мене, — відповіла вона.

Дома в Елен мене почали лікувати. Поллі — справжній лікар.

— Тампон! Пінцеті Тепер йод! — командувала вона.

Я щулився.

— Боляче…

Буллі глузливо посміхався, поки Поллі не кинула на нього холодний погляд.

— Вашу руку я теж маю оглянути…

Він одразу посерйознішав.

За годину я вже був знову більш-менш у формі. Лише череп гудів, як контрабас. Буллі розглядав перев'язану руку і щось бурмотів під ніс, але голосно протестувати не насмілювався.

— А тепер, — сказала Елен, — забирайтеся геть! Ви знаєте, котра година?

Було близько двох.

— Нічого, — промовив Франк, — поснідаємо в тебе.

Та снідати не довелося, бо вперта Елен таки виперла нас на свіже повітря. Я ще тримався на ногах не зовсім твердо, тому на першому ж перехресті зупинив таксі.

— Штубнергасе…

— Не грайтеся у кавалера, — суворо зауважила Поллі. — Я сама доберуся додому.

— Боїтеся, що Ганнібал сприйме мого появу за новий трюк?

Вона скоса зиркнула на мене.

— Прибережіть свій цинізм до ліпшої нагоди.

Знову мені перепало. І по заслузі.

Через п'ять хвилин машина завернула в Штубнергасе — довгу і гидку вулицю з мізерним освітленням.

— Он там, — сказала Поллі водієві. — Де стоїть машина.

Біля будинку справді стояло авто. Темний «мерседес».

Ліхтарі пригашені, але мотор стиха працює. І раптом моє серце закалатало: згадав, що мені казав Мебіус, потім побачив на даху «мерседеса» прожектор і антену. Поліція! Може, пастка?

— Зупиніться і почекайте хвилинку! — наказав я водієві, вийшов з таксі й попрямував через вулицю. Нічого не трапилося. Оглянув «мерседес». Справді поліцейська машина. Чорти їх знають, чого вони тут шукають. Махнув Поллі, що вона може йти.

Коли ми вже проминули «мерседес», дверцята розчинилися. Спочатку виліз поліцай, за ним якийсь поважний пан. Я навмисне пишу так, тому що Баум мав дуже урочистий і елегантний вигляд. Чорне пальто, чорний капелюх, чорні рукавички. Заступили нам дорогу.

— Ти? — розгублено запитав я. — Що тут поробляєш?

Він ніби не дочув: уся його увага — на Поллі.

— Вибачте, — сказав він, піднімаючи капелюха. — Панна Уден?

Поллі кивнула.

Баум насадив капелюха на місце, вклонився і простягнув руку. На долоні виблискував службовий знак.

— Інспектор кримінальної поліції Баум, — промовив м'яким голосом, у якому бринів легкий сум. — Мені надзвичайно неприємно…