Заборонена кімната - Фред Унгер

— Що трапилося? — спитала Поллі. Вона дивилась то на мене, то на Елен, не розуміючи мого збудження.

— Пане Наеглі! — проголосив на дверях портьє. — Машину подано!

Наеглі підхопив чемодан і бігцем подався до виходу.

— Гайда! — скомандував я. — Де стоїть твоя машина?

— Напроти універмагу, в підземному гаражі.

Немов щось оглушило мене. Я сперся на стіну. Все пропало!

Елен зітхнула.

— Хіба ж я знала…

Таксі вже від'їхало від під'їзду і за секунду зникло у виблискуючому нескінченному потоці машин. Усе! Мені кортіло міцно вилаятися.

— Що ж тепер?

— Попередь Франка. Хай поспішає.

Елен зникла.

— Було б дуже мило з вашого боку, якби я теж довідалася, що сталось, — сказала Поллі.

Тепер, коли все одно було вже запізно, міг їй сказати. Дав волю своєму гніву. Її очі розширювалися все більше і більше.

— І ви мені нічого не сказали?

— Навіщо?

— Тому що я неодмінно пішла б з вами.

— Саме тому і не сказав.

Тут і їжачок розлютувався.

— Не дуже-то вихваляйтеся своєю мужністю!

І зміряла мене з ніг до голови крижаним поглядом.

Сходами вже бігли Елен, Буллі та Франк. Буллі скинув свою пишну адміральську уніформу, перевдягнувся в цивільне. Біле шовкове кашне, парасолька під пахвою, капелюх. Він скидався тепер на генерального директора акціонерного товариства «Готель «Едем».

Франк сердито зиркнув на мене.

— Якщо ти ще колись нагримаєш на Елен…

— Наеглі вислизнув нам з рук!

Він знизав плечима.

— Не розумію, навіщо панікувати. Адже ми знаємо, де і коли вони зустрічаються.

— Тоді чому Наеглі виїхав на півгодини раніше?

Франк вирячився на мене.

— Прокляття! — заволав він. — Котра година?

— Десять на першу, — сказав Буллі. — Організувати таксі?

Та це б нічого не допомогло. Елен наполягала, щоб ми їхали її машиною. Я був проти, Поллі — за, Франк вагався. Буллі спокійно визнав пропозицію Елен доцільнішою. Дійсно, справа може затягтися, а з власним автомобілем ми будемо незалежними.

— До того ж, — задумливо додав Франк, — нас троє.

Він забув про Поллі.

— Помиляєшся, — зауважив я. — Четверо.

— Ні, — підхопила Елен. — П'ятеро.

Ми сперечалися далі. Та марно: Поллі наполягала на своєму, Елен теж. А мені це вкрай не подобалось. Уп'ятьох ми анічогісінько не зробимо, і вся справа перетвориться на розвагу. Та вони нічого й нікого не хотіли слухати. Зрештою, здвигнувши плечима, я поступився. Застерігав їх, але більшого зробити не міг.

Елен прикотила свій автомобіль: древній «ситроєн», що був більше схожий на собаку, який щось винюхує на вулиці, ніж на машину. Ми напхалися всередину. Я хотів сам довести машину до Готенштрасе, але Елен відмовила. Мені лишалося сісти поруч і вказувати дорогу.

Позаду в морі світла зник під'їзд «Едему».

Вулиці були порожніми. Ліхтарі заливали асфальт рівним світлом. На перехресті розплющувалися і заплющувались очі світлофорів. Зелене. Жовте. Червоне. Ми зупинилися.

— Якщо так піде далі, ми запізнимося, — обізвався Франк. Він сидів у кутку, світло мінилося в його окулярах. Голова Буллі виднілася овальною розпливчастою плямою. Поруч вузьке личко Поллі.

Зелене. Мотор заревів. Та за п'ятсот метрів знову червоне око. А перехрестя порожнє.

— Давай уперед! — кажу.

Елен хитає головою. Вона найсуворіше дотримується правил вуличного руху. Тому до Готенштрасе ми повземо десять хвилин. Мені б вистачило половини цього часу.

Перед будинком контори «Хуке і Шпетверт» поодинокий ліхтар кидає світло на вулицю і на фасад. Елен натискає на гальма.

— Станемо тут?

— Тільки не тут! — кажу сердито. — Давай у провулок, об'їдемо квартал.

Вона завертає праворуч мимо воріт, з яких учора виїздив автопоїзд. Тепер ворота зачинені. У прохідній горить лампочка, світло лежить прямокутником на тротуарі.

— Далі!

Спускаємося до рогу і знову завертаємо праворуч. На цю вулицю виходить двір прокатних машин. Ворота відчинені, звідти падає світло. Елен минає їх на першій швидкості, і мені вдається зазирнути у двір. Двері гаражів зачинені. Червонопикого та його компаньйонів ані сліду. Цього я і побоювався: ми запізнилися.

— Що тепер? — питає Елен.

— Повільно далі. Потім праворуч і назад до контори. Придивляйтесь до воріт і бічних вулиць.

Тільки-но повернули, як бач! — під бровкою стоїть машина з увімкненим стоп-сигналом. Пустий автобус «фольксваген».

— Стоп! — наказую. — Це дуже цікаво.

Елен гальмує.

Виходжу, йду до автобуса, роздивляюсь номер. От тобі маєш! Той самий, не зареєстрований в поліції. Тобто машина, завдяки якій я пережив нічну пригоду.

Озираюся навколо.

Над високим муром стирчать ліхтарі, лампи хитаються під вітром. Десь далеко свистить паровоз. Це єдиний звук: ніде жодного руху.

Беруся за ручку. Дверцята піддаються. Блискавично повторюю те, що робив учора в «ситроєні». Заглядаю туди, сюди. Та марно. В машині пусто, наче підмели.

Вислизаю з автобуса. Розмірковую. Вони повинні бути десь тут, бо залишили дверцята незамкнені та й стоп-сигнали горять. Десь вони ховаються. Але де? Вулиця порожня, двері теж. У гаражі? Здається, тільки там.

Перетинаю вулицю, повертаюся до рогу і обережно підступаю до освітленого в'їзду у двір. Стаю за муром, виймаю кишенькове дзеркальце і швидко оглядаю