Заборонена кімната - Фред Унгер

— Облиш. Це не ваша справа.

Франк підійшов до дзеркала зачесатися. Наші погляди зустрілися у дзеркалі.

— Ми вже один раз заплатили за такі міркування. Це ж не мене чіпають, сусіду… Ну то й що, байдуже, хто він, навіщо він мені? Ти це маєш на увазі?

— Не будь несправедливим. Ти чудово розумієш, про що я думаю. Якщо вони нас спіймають, тобі доведеться найгірше.

— Якщо це станеться, вони не шукатимуть різниці. Та я був дещо іншої думки.

— Я ж маю дядечка. При нагоді він мене виручить. А в тебе немає нікого.

Франк поклав мені руку на плече, підштовхнув до дверей.

— В мене є Елен і ти. А це вже багато.

Ми разом залишили душову. Франк повернувся до рояля, я ж почав виглядати Поллі.

Вона сиділа у Фелікса і дудлила щось різнобарвне. Тим часом «у глибині залу дещо відбувалося. Буллі притяг стола, оберкельнер Макс застелив його скатертиною. Молодший кельнер приніс стільці. Буллі знову зник і повернувся з вазою гарних гвоздик, мабуть, поцупив їх у холі. Оберкельнер спробував заперечувати, та з тим самим успіхом він міг би спробувати зупинити голіруч паровоза.

— І це все заради мене? — спитала Поллі.

— Ні, — відповів я машинально. — Буллі просто так вихований.

Буллі критично оглянув стіл і лишився задоволений своєю роботою.

— Сподіваюсь, дамі подобається, — пробурмотів він, прихильно дивлячись на Поллі.

— Мені? Хіба це не заради пана доктора?

— Е! — знову промурмотів Буллі. — Доктору все одно. Він здебільшого сидить біля стойки і роздивляється жінок…

Я захлинувся, закахикав. Буллі поплескав мене по спині.

— Бачите, — пояснив він, — це тому, що доктор завжди поспішає пити.

Я скоса зиркнув на дівчину. Вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Дякую, Буллі. Я не залишуся в боргу.

Вона дивилась йому вслід, погойдуючи черевичок на кінчиках пальців, усміхалася.

— Буллі дуже милий. Я бачу, у вас чудові друзі.

— Точно, — буркнув я. — Лише я виняток.

Поллі схилила набік голівку і спитала:

— Не в гуморі?

— Щось голова болить, — збрехав я.

З головою було все гаразд: просто я почував себе поганенько. Весь час бринів Франків голос: «Ти зовсім їх не знаєш, Лексе… Самому з ними не впоратися… Їхня жорстокість, ненависть, їхнє безмежне презирство до людей…»

Жінки інстинктивно орієнтуються в таких випадках. І Поллі швидко зметикувала, що мені треба допомогти.

Але ж ви маєте мені дещо розповісти. Пригадуєте: нейтральна зброя.

— Зброя, — з гіркотою відгукнувся я, — затримується з дорозі.

І безрадісно повідомив їй, чого домагався у Мебіуса. Вірніше, чого не домігся. Розповів і про візит до Цахойса. Не згадав лише про суму винагороди. А питання грошей непокоїло мене найбільше. Жалюгідні п'ять тисяч! Проте я їх не мав. Звичайно, можна було спробувати випросити їх в дядечка або Кріс. Та це майже безнадійна справа.

— Чого ж він вимагає? — поцікавилася вона.

— Майже нічого. Так, дрібниці.

— Не брешіть. Хто ж робить за «так»?

— Елен, наприклад.

— Вона виняток.

— А Франк?

— Теж.

— Або ж я?

— Ви — зовсім окремий випадок.

— Тобто?

Вона не відповіла. Ми ще трохи побалакали про те, про се. Нарешті я змушений був сказати правду.

— П'ять тисяч! — збентежилася дівчина. — Ціла купа грошей.

— І, певна річ, без гарантії успіху.

— А чи не можна сплачувати частинами? По тисячі на місяць?

— Та в мене немає і таких грошей.

— У мене будуть. Точно. Від сьогодні я багата жінка.

Я очманіло дивився на неї, і це розвеселило її. Відкрила сумочку, витягла продовгуватий папірець і простягнула його мені. Це був чек на тисячу марок, підписаний… Фассбендером-молодшим.

— Звідки це у вас?

— Була сьогодні у доктора Фассбендера. Він прислав по мене кур'єра.

— Могли б і до мене завітати, — обурився я. — До обіду я не виходив з контори.

— Я була там увечері. Тому ви і не застали мене вдома.

— Сьогодні, в суботу?

— Він передав, що хоче розмовляти зі мною наодинці. Спочатку я трохи здивувалася, але… Взагалі у вас дуже приємний шеф. Чемний, собою показний. Казав, щоб я не турбувалася про батька. І потім дав мені чек.

Я похитав недовірливо головою. Обидва Фассбендери зовсім не грішили щедрістю.

— Він усе пояснив, — вела далі Поллі, — мовляв, існує фонд допомоги чиновникам. Звідти й гроші. Кожного місяця я одержуватиму чек.

— Фонд допомоги? Не чув про такий. Може, для Хайнке-Штудерів, але для простих службовців… І одразу — тисяча марок! Дивно.

Вона поклала чек в сумочку. Була вже не така весела.

— Гадаєте, — сумно спитала, — що він збрехав?

— Не знаю.

Я і справді не знав. Чомусь знову пригадав свої бесіди з шефом. І телефонну розмову, записану на плівку.

Блимнуло світло. По стінах поповзли фіолетові плями. Клер вийшла на естраду, всміхнулася у бік Фелікса.

— За численними проханнями, — оголосила вона, — ще раз проспіваю «Ніч літнього сонцестояння».

Франк узяв перші