Вушко голки - Кен Фоллетт

*

Фаберу наснився знайомий сон про день, коли він прибув до Лондона.

Чоловік приїхав на поромі з Франції за бельгійським паспортом на ім'я Жана ван Ґельдера, представника компанії «Філіпс» (це мало пояснити наявність радіопередавача в його валізі). Тоді він уже вільно говорив англійською, але не настільки, щоб видавати себе за британця. Митників агент не зацікавив, адже бельгійці були союзниками. У поїзді до Лондона тоді виявилося повно вільних місць і навіть можна було замовити їжу. Фабер пообідав смаженою яловичиною та йоркширським пудингом — наїдки здалися йому дивними.

Його попутником був студент-історик із Кардіффа[37], з яким шпигун говорив про політичну ситуацію в Європі. Загалом, уві сні все було наче наяву — аж поки поїзд не зупинився на вокзалі Ватерлоо. Там зчинилося справжнє жахіття.

Усе почалося з перевірки квитків. Як буває уві сні, логіки не простежувалося жодної. У Фабера попросили показати квиток, і чоловік навіть мав один справжній, який і продемонстрував. Тоді контролер сказав йому:

— Це квиток із Абверу.

— Ні! Я кюпиф майн кфиток ан Довер, — заперечив Фабер із вкрай підозрілим німецьким акцентом. Куди зникла його англійська?

Контролер раптом перетворився на лондонського поліцейського — як належить, у капелюсі. Проте він не помітив напівнімецьку мову Фабера, лише посміхнувся та сказав:

— Покажіть, будь ласка, ваші кламоте, сер.

На вокзалі було повно людей. У Фабера промайнула думка змішатися з натовпом і втекти. Він кинув свою валізу з передавачем і побіг крізь юрбу. Раптом агент усвідомив, що забув штани в поїзді, а на шкарпетках у нього була вишита свастика. Треба швидко купити одяг у першому-ліпшому магазині, поки ніхто не помітив голозадого чоловіка в нацистських шкарпетках. Зненацька хтось із натовпу мовив:

— Я вже десь бачив ваше обличчя, — і підставив Фаберу ногу.

Агент перечепився, впав і опинився на підлозі вагона, у якому заснув.

Голка поморгав очима, позіхнув і озирнувся навколо. Боліла голова. На мить його охопило полегшення від того, що це був лише сон. Господи, це ж треба — шкарпетки зі свастикою! Поруч стояв чоловік у робочому костюмі.

— Непогано поспали, — зауважив він.

Фабер кинув на нього гострий погляд: шпигун завжди боявся сказати уві сні щось, що може його викрити.

— Жахи наснилися, — пояснив він.

Чоловік нічого не відповів.

За вікном уже сутеніло. Довгенько ж Фабер спав. Раптом у вагоні спалахнуло світло — єдина лампочка вгорі. Хтось опустив штори. Обличчя людей стали схожі на однакові бліді овали. Робітник знову заговорив:

— Проспали всю розвагу.

— А що трапилося? — насупився Фабер. Навряд чи він міг проспати поліцейську перевірку.

— Назустріч проїхав один з американських потягів. Ішов десь зі швидкістю десять миль. Машиніст — негр! Гудів без упину! А спереду — уявіть-но собі! — скидач худоби! Ну просто Дикий Захід!

Фабер посміхнувся й знову пригадав свій сон. Насправді ж його приїзду Лондон пройшов за планом. Він оселився в готелі під своїм бельгійським прикриттям і почав відвідувати сільські кладовища. Оглядаючи могильні плити, він відшукав трьох чоловіків свого віку й зробив три свідоцтва про народження. Коли документи були готові, агент знайшов просту роботу: рекомендації в нього теж були фальшиві, від якоїсь вигаданої компанії в Манчестері. До війни Фабер навіть зареєструвався на виборчій дільниці в Гайґейті й проголосував за консервативну партію. З початком війни ввели продовольчі картки — у Фабера було аж три, бо їх видавали пожильцям домовласники (шпигун проводив ніч у трьох різних будинках, тому отримував по одній картці для кожного свого прикриття). Свій бельгійський паспорт агент спалив: навіть якщо йому й знадобиться цей документ (що було вкрай малоймовірно), Фабер міг би отримати три британські.

Зважаючи на шум, який надходив із вулиці, чоловік виснував, що поїзд зупинився на кінцевій станції. Опинившись на платформі, Фабер раптом усвідомив, що страшенно зголоднів і хоче пити, адже ковбасу з галетами та водою він проковтнув ще вчора. Агент пройшов контроль квитків і відшукав буфет. Там було повно людей — здебільшого солдатів, які спали чи намагались заснути просто за столами. Фабер попросив сандвіч із сиром і чашку чаю.

— Їжа тільки для військових, — відповіла жінка за стійкою.

— Тоді можна просто чаю?

— Чашку маєте?

— Ні, — здивувався Фабер.

— У нас теж уже немає.

Із цим шпигуну довелося піти. Промайнула думка зайти пообідати в готель «Ґрейт Істерн», але на це пішло б багато часу, тому Фабер зайшов у перший-ліпший паб і перехилив там дві пінти розведеного пива. Потім агент знайшов крамницю, де купив порцію риби з картоплею. Голка так зголоднів, що, стоячи на вулиці, з'їв усе просто з газети, в яку йому загорнули наїдки в магазині. Дивно, але цього Фаберу вистачило, щоб утамувати голод.

Тепер треба знайти аптеку, де проявляють плівку, та влізти туди вночі. Перш ніж повертатися до Німеччини, варто переконатися, що знімки хороші. Якщо ж ні, доведеться вкрасти плівку й повернутися на базу знову. Сама думка про це була нестерпною.

Аптека має бути маленькою, і в жодному разі не належати до мережі майстерень, де плівку проявляють централізовано. Мабуть, таку можна знайти в районах міста, де люди достатньо заможні, щоб дозволити собі фотоапарат (принаймні могли дозволити до початку війни). Територія біля вокзалу в східній частині точно не була однією з таких, тому Фабер вирушив у напрямку Блумсбері[38].

Сигналів повітряної атаки поки що не було, й тихі вулиці купалися в місячному сяйві. На Ченсері-лейн Фабера зупинили двоє військових поліцейських — хотіли перевірити його документи. Голка удав п'яного, і його навіть не розпитували, що він робить на вулиці так пізно.

Майстерня з логотипом «Кодак» розташовувалася на півночі Саутгемпот-роуд. Як не дивно, тут було відчинено, тому Фабер зайшов. За прилавком стояв нервовий чоловік із рідким волоссям, одягнений у білий халат.

— Відпускаємо тільки за рецептами лікаря.

— Я хотів спитати, чи друкуєте ви знімки?

— Так, приходьте завтра о...

— А у вас тут майстерня? Я б хотів переглянути знімки, мені треба...

— Так, приходьте завтра о...

— А ви зможете надрукувати їх того ж дня? У мого брата закінчується відпустка, і було б добре, якби він міг узяти якісь знімки із собою.

— Ми не зможемо надрукувати їх швидше, ніж за добу. Приходьте завтра.

— Дякую, я зайду, — збрехав