Білий попіл - Ілларіон Павлюк

Побачивши вільний столик, я сів за нього й махнув шинкареві, щоб він знову приніс мені пива. Треба просто розслабитися й напитись. Шинкар поставив на стіл повний кухоль, і я старанно взявся його спорожняти.

…У гудінні голосів залунали переливи — музика. Я озирнувся, намагаючись збагнути, звідки вона лунає. Та музикантів у корчмі не було. І раптом просто перед собою, де щойно стояв іще один стіл, я побачив трьох веселих скрипалів.

— Вона чекає на мене! — почув я голос Хоми Брута.

Він, виявляється, сидів за моїм столом — ліворуч. Тільки тепер лицем він був схожий на Томаша. Щоправда, з його очей кудись щез повсякчасний глум, — вони світилися юнацьким жаром. Іван — він чомусь теж опинився тут, — упіймав Хому за лікоть і всадовив на місце.

— І що буде? — запитав він.

— Коли? — не зрозумів Хома.

— Взагалі! Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?

Я встав, покинувши їх удвох, тому що з-під дверей корчми пробивалось яскраве біле світло, а до ранку ще ж було далеко.

— Пий, — сказав за моєю спиною Іван Хомі. — Полегшає. Пий, і щоб вчинив, як належить…

Підійшовши до дверей, я раптом збагнув, що в шинку запала цвинтарна тиша, й озирнувся. Зала геть-чисто спорожніла. На столах стояли перекинуті стільці, крім єдиного, що на ньому, коли вірити пивному кухлеві поряд, щойно сидів я сам.

Це спостереження збентежило мене, але не надто, і я відчинив вхідні двері. За ними пашів день. Сонячне світло засліпило мене після присмерку корчми. Вийшов. Довкруги, скільки сягав зір, простиралися могили. Я піднявся на невеликий пагорб. Як і минулого разу, спершу там нічого не було, та потім за моєю спиною постав вхід у великий склеп, над яким (цього разу — латиною) було написано: Tomas Brutus.

Повільно прочинивши двері гробниці, я почав спускатися вниз камінними сходинками. Звідти віяло прохолодою та цвіллю. Намагався ступати тихо, та найменший скрегіт камінця під підошвою негайно посилювався камінним склепінням і лунав, наче гуркіт.

Знизу чути було дивні звуки: хтось шумно дихав і нібито… чавкав. Звуки дедалі голоснішали. Мене пробрав дрож, та замість того, щоб дати драла, я, мов зачарований, продовжував спускатися.

У кімнаті, в яку згори пробивалося сіре світло, укляк чоловік. Його прикуті до стін руки були заведені назад, а ланцюги — натягнуті. Він натомість, нахилившись до самої підлоги, пожирав щось закривавлене. Велетенські вії його заплющених очей стирчали з-попід рук і стелилися по підлозі обабіч ніг, наче вусики здоровецької комахи.

— Що ти робиш? — запитав я.

Він перестав їсти і повернув до мене своє лице.

— Хіба в тебе очі теж заплющені? — запитав він.

— Але ж це — твоє серце! — здивовано мовив я.

— О! Люди теж весь час їдять власні серця! Хіба ти не знаєш? Ви називаєте це совістю.

І він усміхнувся, вишкіривши свої закривавлені зуби.

— Хто ти? — запитав я.

— Підніми мені вії, — замість відповіді попрохала істота.

Я, про всяк випадок, трохи відступив.

— Підніми мені вії! — гаркнуло воно й відчайдушно кинулося до мене.

Я відскочив, встигнувши завважити, як один із ланцюгів, натягнувшись струною, луснув, а інший легко вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, разом із великим каменем. Істота волокла за собою власні вії й бігла до мене рачки, роззявивши закривавлену пащеку.

Я кинувся вгору по сходах, але зашпортався, боляче підвернувши ногу. Потвора загарчала і спробувала мене вхопити, але впала за якихось півметра: вирваний зі стіни камінь застряг між одвірком і дверима, й натягнутий ланцюг зупинив мого переслідувача. Нажаханий, я розвернувся до нього.

Вгорі щось загуркотіло і хтось голосно викрикнув: «Поможіть!».

— Іди, — хрипко сказала істота. — Тільки не дай їм себе вбити.

— Чому? — здивовано запитав я.

— Бо ти — мій, — сказала потвора й хижо зареготала.

Пролунав постріл.

Я розплющив очі. Моя голова лежала на дерев’яному столі, а підігнута під себе нога страшенно затерпла. Я не міг збагнути, чи то постріл мені наснився, чи я й справді його чув.

Було тихо.

Підняв голову і відчув, що досі п’яний.

— Є хто? — голосно запитав я.

Десь у глибині корчми — певно, на кухні, — щось зашуміло, потім знову запала тиша. Я повільно підвівся, намагаючись не виказати себе жодним звуком, хоча це було непросто — голова паморочилась. Захрускотіло розбите скло, що на нього хтось наступив. Я мимоволі пригнувся, зібравшись, немов у кулак. А якщо казати правду, просто смикнувся й схопився за стіл, щоб мене менше хитало, — почувався жалюгідно.

— Хто там? — знову вигукнув я.

Почувся стишений крик. А потім у дверях кухні показався шинкар. Він якось занадто бадьоро ступив зо два кроки, наче його сильно штовхнули в спину, а тоді спинився. Шинкар дивився на мене круглими очима, а в погляді його застигло благання. Обома руками він чомусь тримав себе за горло. За мить з-під його пальців пробився тугий струмінь крові, чвиркнувши на добрі півтора метра вбік. Шинкар спробував щось сказати, та лише забулькотів. Він непевно ступив іще кілька кроків до мене і зо всього маху впав долілиць. Усе це тривало, либонь, секунд десять. Та я був занадто п’яний, щоб наважитися на щось — аж доти, доки тяжке тіло шинкаря гепнулося на щойно вимиту дерев’яну підлогу. Тільки тоді я кинувся до виходу.

Страх трохи прочистив мізки. Принаймні мене вже не хитало. Я пересувався боком, повсякчас озираючись. Щомиті вбивці шинкаря могли вийти з кухні й накинутися на мене, та нікого не було. Я буквально перескочив останні півтора метра, що відділяли мене від дверей, і щосили смикнув ручку. Вона не подалась. Ошелешений, уважно поглянув на неї й смикнув знову.

Аж раптом у двері шинку загрюкали ззовні, та ще й так сильно, що вони затремтіли. Я мимовільно відсахнувся й, перечепившись, упав. Вочевидь, це падіння врятувало мені життя, бо за мить прогуркотів постріл. Куля, просвистівши наді мною, вибила тріски з одвірка.

Я перекотився на живіт. Здається, нарешті остаточно протверезився. Вбивця вийшов з-за шинквасу — я побачив його ноги. Мені треба було лежати, щоб столи й стільці, поставлені на них догори ногами, завадили йому влучити в мене. Скільки в нього заряджених пістолів? Скільки там цих зарізяк?

У двері гатили вже ногами, намагаючись вибити їх.

— На підлозі! — пролунав високий голос, і я його впізнав: цей голос я чув у домі Івана, коли ховався під вікном.

Наче на підтвердження мого здогаду, відрубно пролунала команда камердинера Теслі:

— Обходьмо!

Я перекотився ще раз, підібгавши під себе коліно, потім рвучко схопився на ноги і знову впав на підлогу. Спрацювало: прогуркотів іще один постріл.

— Дурило! — гаркнув Тесля, і я почув кроки: він обходив залу по периметру.

Знову вдарили ногою у двері. Я розгледів на них невеликий бронзовий засув. Саме він не дав мені вчасно накивати п’ятами, та під такими сильними ударами цей засув довго не протримається…

Відчайдушний план зродився в моїй голові за мить. Якщо високоголосий уже вистрілив двічі, то, мабуть, його зброя розряджена. Адже мало хто носить із собою більше двох пістолів. Тесля обізвав напарника дурилом за поспішний постріл, — отже, сам він не квапитиметься. Можливо. Та й не було більше на що сподіватися.

І я підвівся, схопивши з найближчого столу