Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Потім він мовчки підвівся. Підняв з килима зім'яту хризантему й поклав на столик. У коридорі дістав гаманця, підсвітивши собі мобілкою, і витяг купюру, другу, третю. Роздратовано хмикнув і увіпхав гроші назад. Коли прочиняв двері, з кімнати долинуло нарочито зухвале:
— Туфлі вже можна скидати?
Він нічого не відповів, тихо зачинив за собою двері.
Коли здоровань у жовтій шкірянці і з рудою косичкою на потилиці вийшов із «Золота тигра», він підвівся з лавки і пішов йому назустріч. Обидві руки в нього були зайняті. В одній тримав коробку з тортом, у другій — передачу зі Львова. За два кроки до автомобіля вони зіткнулися плечима.
— Вибачте, — недорікувато сказав чоловік із тортом, бо в роті тримав незапалену цигарку. — Могли б ви мені припалити?
На мить їх погляди схрестилися, висікши іскру. О, як він добре знав такі погляди — підозрілі, тверді, жорсткі, що шмагали на відстані, коли не було можливості вдарити рукою чи чимось іншим. Безнастанні змагання очей вимуштровують такі погляди тільки там, де від одного позирку можна обпектися, заробити косяк, а можна й фарт зачепити в кентовці.
— Я не маю чим, — буркнув шкіряник.
— В мене запальничка в лівій кишені. Якщо вам не важко…
Той сягнув рукою вниз. Спочатку обережно помацав кишеню зовні (не простачок!), відтак дістав запальничку і клацнув на витягнутій руці (не комсомолець!). Чоловік смачно затягся і посмішкою подякував тому. Здоровило з цікавістю оглянув запальничку і дещо потеплів очима. Перевів погляд на нього.
— Ні-ні, не золото, — приязно пояснив чоловік. — Просто гарна робота фірми Сваровскі.
Шкіряник похмуро, наче на власному похороні, посміхнувся і вернув цяцьку до його кишені. Перламутровий «Додж» кліпнув йому у відповідь зі стоянки на сигнал брелка.
А чоловік із пакунками бадьоро пішов собі далі. Йому гарно було на душі — такі люб'язні люди довкола. І будка йому сподобалась — ошатна, голубенька, з червоним написом «Партія гуманної демократії». Її, як він і просив, притулили до тильної стіни бібліотеки, за якихось десять метрів від «Золота тигра». Ніби ненароком він зачепив будку плечем — і вона ковзнула на коліщатах. Мобільна партія готова була рухатися в будь-якому напрямку. Коля хвалився, що власноручно малював літери. Бо ж він оформляє стіннівки в Будинку школяра. Тому й виглядала «демократія» трішки по-дитячому кордубато.
Але не це його зараз бентежило. Його думками володіла вона. Він думав про неї навіть у сні, обмацуючи руками порожній простір. І руки все ще пахли нею. На пальцях залишався спогад про змокрілу білизну. В розбурханій уяві домальовувався невиразний малюнок ночі. Вранці голячись, він побачив у запітнілому дзеркалі лазенки її обличчя. В зібганому покривалі йому привидівся віолончельний вигин її стегон.
Та більше, ніж крамольне жадання лілових туфельок, його непокоїло інше бажання, дивне і зовсім йому не знайоме, — бажання говорити з нею. Бажання розповідати їй про те, що він думає, що знає і що приховує. Хотілося розмовляти з нею і бачити при цьому її очі. Ніхто ніколи в житті не слухав його так, як вона. З радісним подивом і легкою іронією — своєрідною формою самозахисту. Навіть коли вона мовчала, слухаючи його, то випромінювала свіжість сприйняття, дух причетності. Теплі блискітки її очей ніби торкалися його губ, ніжили їх.
Саме цього він злякався ще раніше. Пробував обдурити себе, що це лиш емоційна фантазія на тлі сумбуру останніх днів. Звична пригода, поклик плоті, який легко вгамувати й забути. І вчора, коли це сталось і воно не просто сподобалось, а приголомшило, розплющило його, — він розгубився. Поривався стерти цю ніч з пам'яті, а вона щоразу виринала, мов підземна ріка.
Либонь, уперше щось володіло, керувало ним, а не він сам.
«Таки щось ми оминули з тобою, Тата…
Так, ти навчив мене головним речам. Навчив бути вільним. Навіть за колючкою. Бо несвобода — це не тісний простір. Це тіснота душі, мілина серця. Вільними ми приходимо в цей світ, і ніхто не в змозі накинути пута на нашу безсмертну душу. „Де б ти не був, синку, ти завжди вдома. Так і живи, так і поводься“. Мені, бездомному і безрідному байстрюку, ці слова відкрили сутність свободи. Свободи, яка не зовні, а всередині, в тобі. І я став дихати вільно.
Ти навчив мене відчувати час і не боятися його. Ми скоро минаємо і зникаємо, якщо починаємо залежати від часу. Він невблаганний, ми не можемо ні прикупити собі його, ні подовжити. Ми мусимо лише скоритися йому і здатися на його плин. Бо ми — піщинки ріки часу. Якщо ти віддаєшся цій ріці, вона винесе тебе куди потрібно. Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. „І яка різниця, хлопчику, — життя чи смерть із тобою? Хто в труні, а хто на поминках — це, власне, тільки деталь…“
Ти навчив мене ритму. Мудрої, злагодженої вібрації тіла, кожної клітини, кожного нерва. Ритму серця, думки, крові, сперми. У всьому — ритм. Птах, що завис у небі, — це ритм. Риба, що завмерла в глибині, — це теж ритм. Змія, що ковзає по каменю, — теж ритм. Самовладна замкнутість системи. „Знайди свій ритм, підкори його собі — і підкориш свій настрій, спокій, мислення“.
Ти навчив мене слухати людей і говорити з ними. „Слухай людей — і все, що тобі треба, і саме тоді, коли треба, почуєш. Говори так, щоб слова відлітали від зубів, і тебе почують. Говори „так“ або „ні“. Говори коротко, чітко і загадково. Бо всієї правди й так не викажеш словами. Та й кому вона потрібна?..“
Ти навчив мене, Тата, любити життя. Міцно, чіпко… Ламаючи нігті й зуби, вгризатися в нього, смакувати ним.
Ти навчив мене захищати це життя. Спочатку ножем. До знайомства з тобою я, впертий відказник і табірний „боєць“, виявляється, навіть не знав, як годиться тримати ножа. Кут леза має більше значення, ніж його
