Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

— Розвідка зафіксувала, як його виносили з бункера, — відказали англійською.

Я вухам своїм не повірив.

— Ронні!.. — крикнув я, випльовуючи грязюку. — Ронні, я тут!

Хтось натиснув спуск автомата. У в'язку мокру глину з огидним цмоканням вдарило декілька куль. Яких півметра — і вони зробили б з мене геть незлецький друшляк.

— Не стріляти! — гаркнув командир.

Над канавою замаячили озброєні постаті. Одна зпоміж них нагадувала горилу, вдягнену в камуфляж.

— Фак' ю! — вражено гукнула вона. Тоді закинула автомат на плече й плигнула вниз. — Ти живий?

— Воскрес… із мертвих! — буркнув я, ледве підводячись на ноги.

На дорозі знову застрочили автомати. Потім хтось пронизливо закричав — і відразу ж замовк, неначеб удавившись.

— Аскер? — спиталися нагорі.

Я підвів голову. На дорозі стояв бородатий чеченець у натівському комбезі.

— Хто ви?

— Польовий командир Біслан Магомедов. Ваш код?

— Дванадцять. Професійне псевдо — Оскар.

— Пароль?

— Газават.

Командир глянув убік.

— Зніміть з нього наручники.

До мене підскочив якийсь хлопчина з допотопним ППШ й спритно відімкнув браслети.

— Нууу!.. — сказав я, розглядаючи свої руки.

На взір це було щось таке, як сира яловичина, котра почала вже потроху розкладатися. На додачу до всього ще й кисті понабрякали й поробилися… ну, як дощові гриби, їйБогу!

— Держи, — сказав Ронні, дістаючи індивідуальний пакет. — Бинтуй.

— Полонені? — глянув я на командира.

— Четверо. Нам потрібен тільки один. — Він підняв руку. — Затриманих до мене!

Бранці були всі як один зодягнені в камуфляж. Я зиркнув на них і знову нагнув голову, роздираючи зубами бинта.

Потім щось неначеб штовхнуло мене.

— Чекай, чекай… — я уважніше придивився до високого зарізяки з гострим, настороженим поглядом.

— Щось знайоме? — поспитав командир.

Я кивнув.

— Знайоме, ще й як… тільки маски не вистачає!

— Ссука рваная! — процідив зарізяка.

— Співробітник ФСК. Працює на фільтраційному пункті в Моздоці. Садист і психопат. І взагалі несповна розуму…

Командир озирнувся й щось гукнув до решти бійців. Туттаки до нас підбіг здоровезний чеченець з акаемом на плечі.

— Впізнаєш?

Чеченець глянув на драба й пополотнів.

— Ах ты ж крыса позорная! — поволі сказав він. Потім зненацька посміхнувся. — Ну че, попался? А ты думал, будешь всегда убивать? Думал, морду закрывал — и все, да?

— Глохни, чурка! — з погордою сказав зарізяка. Тоді перевів погляд на мене. — Жалею, что не урыл я тебя в подвале, турок…

Я посміхнувся.

— Ми з тобою бачилися ще в Боснії, пам'ятаєш? Ти ж неначебто був спеціалістом з допитів, чи не так? Якби не маска, то я відразу впізнав би тебе!..

За кілька кварталів од нас почувся гуркіт танкових моторів. Він все зростав і зростав, аж врешті земля стала двигтіти під ногами.

— Кінчай його, — звелів командир. — Забираємося звідси.

Чеченець ошкірився й поволі потягнув зза халяви штурмовий кинджал.

— Муса убил, да? — хрипко спитавсь він, підходячи до драба. — Аслан убил, да? А Саид живой… Саид жил, чтобы тебя убить, русский биляд!

Він зробив невловний випад кинджалом, і я побачив, як співробітник ФСК похитнувся, а далі його комбез неначеб репнув на животі й тельбухи вивалилися надвір одним сизим клубком. Чеченець відступив і, ошкірившись, знову вдарив його ножем, на сей раз у пах.

— Кончай, э! — невдоволено скривився командир. — Зачем животное мучаешь, да?

Я одвернувся. За спиною щось коротко чвакнуло, й тіло мов лантух гупнуло об асфальт.

— Як ти дізнався, що я в полоні?

Ми бігли поміж руїнами. Позаду шалено гупали великокаліберні кулемети й час від часу вибухали танкові снаряди.

— Чеченці вичислили, — сказав Ронні. — Їхня розвідка працювала в районі консервного заводу.

— То й що?

— Там база російського омону. І в'язниця, куди вони заганяють всіх підряд.

— А як із транспортом?

— Ти ж посланець десятки. Розвідгрупа тільки й пантрувала, коли тебе повезуть.

— То що, — здивувась я, — оцей загін лише для того й спорядили, щоб мене визволити?

Ронні кивнув. Скількись часу ми бігли мовчки.

— Здається, відірвалися, — сказав командир, поправляючи на плечі штурмову гвинтівку. Потім скоса зиркнув на мене. — Аскер!..

Я глянув на нього.

— Ми знаємо, з чим ти приїхав до Джахара.

— Ну?! — здивувась я.

— Контррозвідка вирішила не ризикувати. — Він витримав паузу. — Росіянин заарештований.

— Далі, — сказав я після мовчанки.

— Він живий. Ми чекали на тебе.

Над Сунжею стояв туман. Він упав ще опівночі, й тепер за густою молочнобілою імлою не видно було ані підірваного мосту, од котрого лишилися тільки бетонні палі й клапті безформного брухту, ані зруйнованих житлових масивів потойбіч ріки, ані бронетехніки та військ російської армії, котра держала позиції на протилежному березі.

— Ти згоден вступити в поєдинок на наших умовах?

Глобус обвів очима натовп, котрий з'юрмився довкруг асфальтового майданчика поміж двома п'ятиповерховими будинками. Ну й люд же ж тут зібрався! Мало не ввесь цвіт дудаєвської армії: здоровезні бородаті чеченці з гірських тейпів,1 озброєні ще дідівськими кинджалами, автоматами ППШ й трьохлінійними гвинтівками, воїни Аллаха в зелених пов'язках з написами арабською в'яззю, прибалти зі снайперськими карабінами, бійці регулярних частин в кевларових бронежилетах, добровольці з Придністров'я, України, Польщі, Сербії… Уся та юрма зодягнена була абияк, переважно в цивільне або плямисті комбези, здерті з