Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— Спокійно. Елен була тоді неповнолітньою, і все давно травою поросло.
— У чому її звинуватили?
— Вандалізм, бійки, наруга над могилами, жебрацтво. Витівки в стилі панків із собаками. Коли вона померла, її вже зняли з обліку.
Корсо опустив очі: він досі навіть не торкнувся їжі. Неспокій, недосипання… До того ж сонце, спека, бряжчання столового приладдя, гарчання машин — усе, що справляло приємність, коли сидиш улітку на терасі кав’ярні в Парижі, раптом проймало млостю. Йому тепер кортіло покінчити з усім якнайшвидше:
— А розшифровки?
— Тільки-но отримала. Ще не встигла розібратися з ними, але телефонні дзвінки припинилися близько 13:30. Потім вона не відповідала.
— Кому телефонувала востаннє?
— Якомусь Патріку Зернгардту. Дрібному торговцю травою на станції метро «Сталінград». Я негайно відправила туди хлопців з вулиці Луї-Блана. Вони займуться ним. Ми з Людо беремося за телефонні дзвінки.
— Ні, Людо, візьми на себе особистий щоденник.
Тулузець аж підстрибнув.
— Тобто?
Корсо тримав зошит у торбинці для конфіскованих речей. Поклав його на стіл.
— Перед тим, як передати його до КО, зроби ксерокопії та знайди мені всіх коханців, згаданих на цих сторінках. Є імена й дати. Не так уже й складно.
Людо неохоче взяв пластиковий мішечок у руки.
— Думаєш, злочинець — один із них? — пробурмотів він.
— Нічого я не думаю, але мене цікавить кожний, хто наближався до потерпілої з метою сексу.
— А я? Продовжую обхід сусідів? — запитала Сток.
Вона вже ум’яла омлет і тепер, запхавши руки в кишені, зручно вмостилася на стільці; перед нею на столику стояв третій келих вина. За звичних обставин Корсо кинув би їй: «Не поспішай», — але це була неділя й до кінця дня ще далеко.
— Ні, — проказав він і відкрив портфель. — У мене для тебе є дещо.
Він витягнув копії сторінок скетчбука й пояснив кількома словами, звідки вони. Зображення передавали з рук у руки мовчки — здавалося, тиша накрила їх скляним ковпаком, крізь який не пробивався гамір набережної.
Ніхто з них навіть не сумнівався: на шкіцах зобразила танцівниць і краяла обличчя жертв та сама рука.
— Ви впізнали танцівниць із «Сквонка». Сток, тобі треба визначити особи всіх решти. Їх треба якнайшвидше захистити.
Усі закивали. Корсо повернувся до Барбі — йому з голови не йшла історія про соціальні притулки й названі родини.
— Знайди тямущих стажистів — хай займуться минулим обох потерпілих. Мені потрібні імена, адреси, дані про судимість усіх працівників соціальної служби, випадкових батьків, учителів, у яких вони навчалися.
— На це піде багато часу.
— От і чудово, до вечора впораєшся.
— Авжеж, — пожартував Людо. — Відомий серійний убивця-викладач, правильно?
— Спитай у родичів жертв Еміля Луї[50], чи їм так само смішно.
Поліціянт аж скоцюрбився за келихом пива «Kronenbourg 1664».
Корсо підвівся й жбурнув купюру на стіл.
— Пригощаю.
— Ти куди? — запитала Барбі.
— Повертаюся до офісу. Підіб’ю підсумки всього, що маємо.
— Але ж це швидко можна зробити, — поглузував з нього Людо.
— Стули пельку. Крішна на місці?
— Він уже скасував відпустку, але сьогодні його там немає, — відповіла Барбі.
— Зателефонуй йому. Чорт забирай, треба, щоб усі були в бойовій готовності!
29
У порожніх кабінетах 36-го навряд чи хтось побачив, як бригада закотила рукави й ревно стала до роботи. Ані живої душі, ані звуку в коридорах. Де всі поділися? Сонце зазирало у вікна й кидало скісні промені, ніби натякало: у такий день годі сидіти в чотирьох стінах, гайда надвір.
Корсо примарилося: поліціянти, які мали виїхати за кілька місяців з будинку № 36, тепер ніби вже залишили приміщення, запакувавши речі. Він не знав, чи прийдешній розгардіяш вийде їм на добре: сам він завжди з легкістю пересувався з місця на місце, адже рух — запорука здоров’я. Але подейкували, що нова будівля розміщується десь поблизу кільцевої магістралі, на задвірках XVII округу. Не надто надихає.
Він запарив каву, зачинився в кабінеті — уже звик замикати двері до свого барлогу на ключ, навіть (і передусім) коли всередині був сам.
Аж ось задзеленчав мобільний.
— Ти мені чотири рази зранку телефонував, що трапилося?
Емілія ляскала словами, як клавішами старої друкарської машинки. Корсо розумів, що не може спитати в неї прямо в лоба. Вона була надто близько, надто міцну відсіч могла дати.
— Я лише непокоївся.
— За що, власне?
— Усе гаразд у Варні?
— Що тобі треба?
Вони перебували в стані війни, і він уже не мав права питати в неї про особисте життя. Бодай як коп, не міг витягувати інформацію, якою зможе скористатися згодом під час розлучення. Адже конфлікт інтересів ніхто не скасовував.
— Хотів спитати… Ти ніколи не виступала в певних… шоу?
Вона загиготіла:
— Яких таких шоу?
— У стриптизі?
Вона знову заговорила різко, ніби пістолет перезаряджувала. Чак-чак.
— Ти ведеш розслідування щодо мене?
— Та яке там! Я… мені передали справу, що пов’язана із цим середовищем.
— Стосовно вбитої стриптизерки?
До узбережжя Чорного моря, де Емілія відпочивала, ще не долетіли новини про друге вбивство, але всі вже знали про Ніну Віс.
— Саме так.
— То що? Я тут до чого?
— Лише хотів упевнитися, що ти ніколи не тинялася серед них.
— За кого ти мене маєш? Я працюю в міністерстві й самостійно виховую нашу дитину. Невже ти вважаєш, що в мене є час вештатися голою в одному з твоїх нічних клубів?
Ти й не таке влаштовувала, золотко… Він більше не заглиблювався в це питання і вдав, що не зрозумів її натяків на те, що нібито не займається сином. Це ні до чого не приведе. Він вирішив піти іншим шляхом, аби лише промацати ґрунт:
— Ти ніколи не позувала якомусь художникові?
Вона понуро зітхнула:
— Мені шкода тебе, Корсо. Якщо для розслідування ти не вигадав нічого кращого, ніж опитати колишню дружину, справи твої кепські. Повертайся до своєї стічної канави, не заважай нам відпочивати.
А щоб він не мав часу щось додати, вона натиснула на відбій. Корсо кілька хвилин силувався заспокоїтися. Навіть подумав, що було б непогано завантажити на мобільний якийсь додаток для медитації — вони дедалі більше ставали модними.
І, врешті-решт, набрав номер Бомпар. Що б там не патякала Емілія, а захистити
