Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Нарешті коп віднайшов сходи, а тоді спустився. Він не вмикав світла й послуговувався телефонним ліхтариком. Незабаром у його ніздрі просочився запах плісняви, і відразу насунули бридкі спогади. В підвалах минули його молоді роки. Наркотики, насилля, вбивство. Але цього вечора таке згадувати — зась.

Діставшись низу сходів, він вирішив увімкнути світло: знадвору його вже ніхто не побачить. Лампа вихопила з темряви стіни з цегли, струхлявілі двері, будівельне сміття, земляну долівку. Корсо дедалі більше віддалявся від початкового місця, себто суміжного зі «Сквонком» муру, але він сподівався знайти інший коридор, що приведе його до клубу.

Врешті-решт натрапив на правильний шлях. Задуха посилилася, ніби її замкнули між стінами. Прохід чимдалі вужчав, на дверях висіли замки, дихати було щораз важче. За його підрахунками (і згідно з сигналом мобільного) у кінці коридору він стоятиме перед муром «Сквонка». Корсо посунувся ще трохи вперед, хоча й не знав напевно, що саме він шукає.

Але відчував, що вбивця дихав тут колись тим самим повітрям… Біля підмостків «Сквонка» він виношував свій божевільний задум. Прийшов подивитися виставу, заплатив готівкою, і поволі білі оголені тіла злилися в його свідомості з червоними картинами Ґойї. Власне, тут, у цьому будинку, він геть знавіснів — раптовий зрив переріс у спалах насильства.

Так він собі метикував, аж раптом надибав нарешті цегляну стіну, де, здавалося, ще недавно поклали цемент на стики. Камінські частину підвалу будівлі, певне, використав для розширення ігрового майданчика.

Праворуч, на дверях в інший підземний прохід, висів звичайний замок, з яким він швидко впорався за допомогою клину — алюмінієвої планки з вістрям на кінці, якою можна було б видерти клямку. Будь-який підвальний грабіжник знає, як це робиться: дякувати вчителям з дільниці.

Корсо потягнув до себе двері й, ледь поглянувши, збагнув, що натрапив на один із льохів «Сквонка»: тут валялися крісла, триніжки для проекторів, декоративні предмети, дзеркала, килими, підпірки… Справжня печера Алі-Баби, в якій повно поламаних речей, що так приємно відгонили мюзик-холом старих часів.

Він намацав перемикач і натиснув. Його увагу привернуло те, що в глибині відсіку, з лівого боку, частина простору мала такий вигляд, ніби якийсь звір там порпався і влаштував собі нору. Корсо змусив себе переступити через увесь мотлох — його ноги вгрузали в щось крихке, хрустіла арматура, литки зачіпалися на рами. Насамкінець він дістався круглої ділянки діаметром півтора метра. Хтось пристосував це місце для себе. На доказ — до стіни присунули стілець, що здавався менш поламаним від інших.

Далі все минуло гладко.

Корсо виявив дірку в стіні, крізь яку можна побачити, що коїться по той бік, у самому «Сквонку». Достатньо опуститися до рівня людини, що сидить. Якщо дивитися прямо, можна помітити, що хтось уже відбив кавалок цегли. А коли його витягти, створювався кут зору, з якого зручно спостерігати за сценою «Сквонка» (тобто кулісами: тепер там нічого не видно, кабаре спить).

Спершу йому здалося дивним, що комусь спало на думку засісти в підвалі й звідти поглядати на дівчат, які й без того роздягалися прилюдно. А тоді подумав про вбивцю. Облаштування закамарка було, певне, частиною ритуалу збудження — спостерігати потайки, милуватися з глибини льоху… Надто завчасно сурмити у фанфари, але, мабуть, зайда виявився не дуже обережним і лишив за собою сліди.

Корсо сперся коліном на долівку й заходився порпатися в дранті, що оточувало розчищену площу: прикраси, шматки тканини, костюми, скупчення стільців. Нічого цікавого — аж поки не натрапив на щоденник, який стирчав між кавалком емальованої рампи й рулоном червоного килима.

Це був блокнот для шкіців формату А5 (приблизно 21 на 14 сантиметрів) у палітурці з крафт-паперу і з подвійною металевою спіраллю. Серце його закалатало, щойно він почав гортати цупкі аркуші: на малюнках були символічно зображені танцівниці «Сквонка» з викривленнями й перебільшеннями, притаманними американським коміксам 60-х років, як, наприклад, на картинках у стилі героїчного фентезі чи обкладинках коміксів жахів, на кшталт Френка Фразетти та компанії…

Випнуті сідниці, пишні стегна, груди — ніби роги достатку… М’язи, як добре налагоджений пристрій, ніби створені для тілесного кохання. Корсо мимохідь упізнав Софі Серейс і Елен Десмора. Ті, кого він спостеріг у перший вечір, імовірно, теж були намальовані, але він уже не пам’ятав їхніх облич.

Ошелешений коп не сумнівався, що тримає в руках щоденник злочинця — хтозна, може, й коханця Ніни Віс, — такого собі сучасного Тулуз-Лотрека.

Цікава деталь: художник оздобив зображення наклейками, як роблять діти, залучив цілий набір бурлескних мотивів і прикрас — лелітки, пір’я, троянди, метелики, діаманти… Він також намалював фризи на полях — за допомогою кольорової пастелі — арабески, ласо, джгути, зірочки…

Корсо здавалося, що він гортає бортовий журнал якогось переростка. Хлопчиська, схибнутого на великих дупах і фіолетових сосках. Зненацька він геть віддалився від теми ґонзо і божевільних витівок Ахтара, проте був не так далеко від естетики Pinturas rojas… Промайнули обличчя, тіла — Корсо належно оцінив точність штриха, виразність рис, міцність моделей. Хлопець умів малювати.

І він, напевно, умів також зав’язувати вузли вісімкою…

Аж раптом поліціянт упізнав ще одне лице.

У кінці скетчбука — аніякого сумніву не було — художник намалював Емілію Корсо, у дівоцтві — Міліч. Вона стояла навколішки з оголеним тулубом серед складок шовку й зебрових шкір. На голові мала єгипетську корону (атоф), а на грудях — важкі намиста із золота й коштовного каміння.

Він упізнав її завдяки обрисам тіла — хай якою худорлявою була Емілія, вона вабила, як будь-яка істота, створена для полювання й кохання. У неї були високі, круглі, мов яблучка, перса та неоковирно стесані стегна.

Корсо ледь не роздер папір, різко схопивши блокнот руками в рукавичках.

— Трясця тебе бери, що ти ту робиш, га?

Не так уже й дивно натрапити на неї серед бруду і збочень, але цієї миті мозок йому прошило питання: невже вона мала стати однією з наступних жертв?

26

Елен Десмора мешкала в невеликому шестиповерховому будинку на вулиці Орденер у XVIII окрузі. Поліціянти домовилися зустрітись о восьмій у барі-броварні, яку недавно відкрили на розі цієї вулиці й бульвару Орнано.

Ніхто так і не спав. Людо був присутній на розтині й вийшов з Інституту медичної експертизи близько четвертої ранку. Цілу ніч він простояв у паперовому комбінезоні над трупом Елен Десмора. Кожну