Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Діяти слід pianissimo[53]. Лікарка знає, кого кликати, якщо захоче виставити його за двері.

— Їду.

— Я з тобою.

— Ні. Рий далі.

— Де?

— Перевір притулки, в яких виховувалися потерпілі. Дізнайся: може, вони підтримували стосунки з кимось із тамтешніх дітей. Понишпор у «Сквонку», в історії самого будинку.

— Зачекай.

Вона рушила до свого кабінету й за кілька секунд подріботіла назад — маленька кістлява мишка. Корсо встиг уже схопити куртку.

— Прошу. Для розігріву, перед тим як потрапиш до психоаналітика.

Це був протокол допиту Елен Десмора за 21 червня 2004 року, після того як її затримали на цвинтарі в передмісті Ліона. Папірець не вартий навіть дірки з бублика: у віці 17 років вона намагалася розпечатати могилу похованого напередодні хлопця, але охоронець схопив її. Ось і вся драма. Позаяк вона була неповнолітньою, їй вдалося уникнути серйозних наслідків. Корсо гортав сторінки й намагався знайти імена спільників. Дарма.

— Ти розмовляла з Людо? — спитав.

— Ні.

— Зустрінься з ним, він дещо розкаже тобі про перший арешт.

На прощання усміхнувся.

— Я до психотерапевта, а тоді назад — до вас.

31

Кілька масивних червоних будинків з білими балконами — такі самі стоять також на бульварах довкола Парижа. Цілі квартали з випаленої цегли, що навіюють приємні спогади про передвоєнне життя в колективі і сувору гігієну всюди: у повітрі, проточній воді й садах серед цементу, де всі існували разом.

Він не відразу знайшов потрібну будівлю, підібрав код і подзвонив у потрібні двері. Янжа Ражаонаріманана була невеличкою на зріст жіночкою зі шкірою кольору сигари. На голові — скуйовджена копиця волосся. На носі — великі окуляри з темним склом. Рот з непомітними губами більше нагадував розріз над підборіддям. Геть не королева краси.

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона без передмов, наморщивши носа й вишкіривши зуби, немов маленький гризун.

Корсо витягнув ксиву й відрекомендувався. Психоаналітик зовсім не здивувалася й пропустила його до хати. Він увійшов за нею у вузький передпокій з вивішеними на стінах афішами, що містили гасла травневих заворушень 68-го року: на пляшці синього чорнила — напис «ПРЕСА» з попередженням: «НЕ КОВТАТИ»; обриси бійця РСБ[54] зі щитом, на якому наштамповані слова: «ПІД БРУКІВКОЮ — ПЛЯЖ!»[55]; намальовані нашвидкуруч літери закликів: «ПЕРЕТВОРИМО БАЖАННЯ НА ДІЙСНІСТЬ!»

— Ви зберегли свіжість душі, — зауважив Корсо.

— У 1968-му, — кинула вона через плече, — я ще навіть не народилася.

— Тоді навіщо ви повісили афіші?

— Археологічні об’єкти. Зворушливі закарлючки минулих часів.

Вони посунули до невеличкої вітальні. Щонайбільше двадцять квадратів, диван і крісла, оббиті дешевим велюром. Тут заощадили на всьому — просторі, висоті стель, якості матеріалів.

У кутку він помітив дві потерті валізи з полотняною торбою, нібито багаж підпільного мігранта.

— Так чи інакше, я на вас чекала, — промовила вона й стала посеред кімнати.

Він махнув головою в бік валіз.

— А я ледь не подумав, що ви кудись утікаєте.

— Рушаю у відпустку. 3 липня — тож не дивно, чи не так?

— О цій годині?

— Виїжджаю вночі.

— Куди прямуєте?

— У Дром[56]. Вам потрібна точна адреса?

Корсо усміхнувся. Так можна довго теревені розводити.

— Я прийшов опитати вас щодо Елен Десмора, — сказав він і всівся на диван. — Ви, певно, читали її щоденник.

Лікарка вмостилася на одному з крісел по інший бік низького столика й витягнула сигарету. Це був «Camel». Корсо з ніжністю згадав старі біло-золотаві пачки.

— Вас не лякає, що я змушена посилатися на зізнання пацієнтки, що є порушенням медичної таємниці? — запитала вона й запалила сигарету.

— Сподіваюся, ви все прекрасно розумієте. Між повагою до померлої та даними, що могли б допомогти нам виявити особу злочинця, є безумовно велика різниця. Крім того, якщо ви й надалі захочете бавитися зі мною, я забороню вам виїжджати з Парижа без дозволу Ради професійної асоціації лікарів. Можете забути про відпустку.

Вона перервала його помахом руки.

— Гаразд. Здаюся. Але скажіть спочатку, як ви мене знайшли? Елен завжди платила готівкою, і я ніколи не підписувала рецептів.

Корсо поділився з нею висновками, яких дійшла Барбі. Лікарка відкинулася на спинку фотеля й замріяно затягнулася. Тож відтоді, як минула прекрасна протестна доба, нарешті, з’явилися кмітливі поліціянти…

— Ви давно знаєте Елен? — поцікавився він.

— Шість років. Спершу вона навідувалася двічі на тиждень, а з 2014-го — лише раз.

— Для аналізу чи психотерапії?

— Аналізу.

— Чому вона до вас приходила?

— Краще скажіть, що ви шукаєте.

— У нас є всі підстави підозрювати, що Елен Десмора хворіла на некрофілію.

Янжа поглянула на нього крізь темні окуляри і знову вищирилася.

— Саме так. Вона кохалася з трупами. Я завжди силувалася їй допомогти, але ніколи не вважала хворою. Коли йдеться про бажання, важко визначити межі норми, а поняття «збочення» втратило первинне значення, щойно забобони поступилися прозрінню…

— Хіба ми не повинні з повагою ставитися до померлих?

Янжа стенула плечима. Вона затягувалася сигаретою й ніби купалася в диму та солодких спогадах про минуле, коли дозволялося курити в кімнатах із зачиненими вікнами й помирати на повільному вогні.

— Вона кохала їх, пестила, голубила… Чим вона зганьбила їх?

— У всякому разі дозволу вона в них не питала.

Вона знову звела плечима: Янжа, очевидно, була на боці живих. Корсо змовчав. Якщо, на думку малагасійки, смоктати померлого або вправлятися в запиханні в себе млявого прутня не означало ані збочення, ні насилля, про що можна було розводитися далі? Зрештою, він сюди не сперечатися прийшов. Елен уже перебувала в потойбіччі разом з усіма коханцями.

— Розкажіть докладно, що вона робила, — продовжив він.

— Усе почалося в 1999 році — тоді їй було лише дванадцять. Один із вихованців потерпав від серцевої недостатності. Він нагло помер, і його тіло залишили на ніч в осередку. Елен рушила до медпункту й там притиснулася до померлого. Головне, що тіло ще не встигло зіпсуватися. Їй вдавалося задовольнити бажання, тільки якщо коханець мав… непошкоджений вигляд.

— Як ви можете пояснити причину такого потягу?

— Не думаю, що він був спричинений якоюсь подією. Вона завжди відчувала несамовиту відразу до… живих чоловіків. Для