Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

– Не треба про Мексику! – заперечив я. – Ви готували цю операцію не один рік, і тому не варто сьогодні проводити паралелі, які ніколи не матимуть місця у реальній дійсності.

– Він не міг пробачати Вашингтону те, чого б і сам Вашингтон ніколи б не пробачив йому. Все просто, друже. Це велика гра, де усі ми лишень мурахи.

– Кожен сам обирає свою роль у цьому світі. Якщо тобі хочеться бути мурахою, будь нею. Я ж волію залишатися людиною.

– Це все філософія, і ти добре це знаєш. Подивіться тільки-но на нього: воліє залишатися людиною. Можу поспорити, що за декілька діб перетворю тебе не те що на мураху, а взагалі…

– Годі! – перебив я його. – Чого ти хочеш?

Він підвів на мене очі та сказав:

– Закінчити це все.

І я помітив справжню втому, якої ніколи не бачив в Афганістані, бо там були лишень завзяття й переконаність у правильності власних дій.

– В тобі заграла совість? – вирішив пожартувати я і боляче отримав за це по обличчю.

Запала тиша. Я не ображався на нього, думаючи про те, що з цього всього вийде. А вийшло, Павлуша, так, що ми принесли в жертву одного з твоїх учнів, аби вашими руками ліквідовувати негідників «руського міру» та сіяти страх серед тих, хто мав заступити їх. Ось і вся історія, мій друже. Вся наша чудернацька й жахлива історія, і не буде вже нам ніколи прощення, але байдуже те, бо силу можна зупинити тільки силою. Іншого варіанта просто не існує.

* * *

Я не пам’ятаю, як вирубився після сповіді перед другом, який лежав у лікарні, за декілька десятків кілометрів від мого дому, а не сидів переді мною у кабінеті, на килимі, що тхнув жовчною блювотою. З килима мене підіймали перші літні промені сонця, які пробивалися до кабінету крізь великі французькі вікна, що їх я так полюбив ще у молодості, коли першого разу потрапив до Парижа. Боліла голова, а в роті наче оселилися померлі щури. Помалу я підвівся і оглянувся. Все було так само, як і вчора, коли я напивався горілкою і розмовляв уголос із Павлушою, а точніше, з його образом у моїй хворій уяві. Інсульт був невчасним, злочинним, невиправданим форс-мажором, але саме так вирішив Господь Бог, і ми, кволі й безсилі люди, не могли з цим нічого вдіяти.

Стягнувши з себе сорочку і штани, я кинув їх на підлогу й попрямував до душу, аби стояти під холодною водою, яка мала повернути мене до тями. Кажуть, що вода й греблі рве. В моєму випадку то було істинною правдою, аксіомою полюблянь напитися до безпам’ятства та дикунства, коли поринаєш у дивний й одночасно жахливий стан, де не знаєш перепон, не відчуваєш небезпеки й нехтуєш власним здоров’ям, а іноді й життям.

Вода повернула мені рівновагу і сприйняття дійсності. Я знову був торговцем смертю, бридким Забіякою, який мимоволі став ланкою між гвинтиками двох колись братських народів, які вже ніколи не будуть такими, як до війни.

Авто несло мене київськими вулицями. До зустрічі з Мироном залишалося щось більше години, і я вирішив просто їздити містом і думати, планувати та аналізувати можливі ризики нашої з ним майбутньої розмови.

Полковник Мирон був правою рукою мого дорогого Павлуші, і я мав би йому довіряти, але чомусь не лежало моє серце до цього похмурого чоловіка, який завжди більше мовчав, ніж говорив. В його компанії я залишався насторожі, бо він ніколи не дивився в очі й ніхто не міг гарантувати, що наступної миті він не встромить ножа в спину.

Мирон був найбільш небезпечним з тієї трійки, на чолі якої стояв генерал. Нечипайло мав сім’ю і я знав, що заради неї він був готовий на все. Принцип – ідеаліст, готовий йти за Україну на смерть, але робити все по справедливості, кодексу власної честі й закону у тому вигляді, як він його розумів. Що ж стосується полковника Мирона, то він не мав нікого на цьому білому світі й був ладен вбивати, аби досягти своєї мети і тієї справедливості, яку формулював для себе сам. Він був ідеальною машиною, здатною продукувати смерть, мовчазним воїном, якого не розбалакають тортури. Можливо, я помилявся щодо таких характеристик, але мій життєвий досвід підказував, що я мав рацію.

Мої аналітичні завдання ускладнювало ще й те, що я не знав, у кого, крім мене, Павлуша брав гроші. Те, що були інші, в цьому я не мав жодного сумніву. Проте мене цікавили не абстракції, а конкретика, імена, живі люди. Поки що я був далекий, аби дістатися правди. Але я знав, що настане день і вона з’явиться переді мною.

Коли я під’їхав, Мирон вже чекав на мене. Він сидів у тіні дерев, опустивши голову над столиком, заглиблений у власні думки. Коли я підійшов з-за його спини, він спокійно сказав:

– Сідайте. Поговоримо.

Я сів і замовив каву. Ми були одні на літній терасі кафе. Ранок приємно лоскотав прохолодою вітру, нагадуючи мені, що життя, все ж таки, прекрасне. Навіть коли воно й дуже зле.

– Що з вашим Нечипайлом? – спитався я.

– Пішов у запій. Вже другий тиждень як.

– Коли обіцяв повернутися?

– Звиняйте, не повідомив.

– Ви можете на нього вплинути?

– Навіщо? Я його знаю. За днів п’ять оговтається, відкапаємо його і все буде гаразд.

– Часто в нього таке?

– Тільки у випадках, коли його друг зникає у зоні АТО, а керівник лежить паралізований за два кроки від зустрічі з Господом Богом.

– Генерал казав, що ви вже встигли сформувати групу. І ще він казав, якщо щось трапиться, я маю взяти керування на себе.

«Ось ти і втрапив у халепу, хлопче», – подумав Мирон, адже знав напевно, що у випадку форс-мажору головним залишається саме він, а не Забіяка.

Полковник згадав ту останню розмову, коли вони вже вийшли з госпіталю і генерал взяв його за руку. Мирон бачив, що Бульдогові зле, але нічого не міг вдіяти, бо впертість його керівника не залишала Євгенові жодних шансів.

– Запам’ятай, що я тобі скажу. Якщо щось піде не так і я вийду з гри, не зі своєї волі, а через стан здоров’я або ж передчасну смерть, чи то відсторонення з посади, головним залишаєшся