Червона Офелія - Лариса Підгірна
— Добре, — відповів, — поговоримо після твоїх гастролів, коли повернемось із Волочиська. Але я не відступлюся, Олесю. Так і знай…
* * *
До Волочиська добиралися, як у Маків через Краків. Нічого путнього у той бік не їздило. Тож довелося з самого ранку спочатку потягом трястися до Проскурова, а вже звідти усім товариством — до Волочиська. Бо якось воно було негоже, артистам — і підводами. Микола Савович пригадував, що на початках його театральної кар’єри в Україні, саме так все і було, і з жодного корона не падала: ні з Садовського, ні з Крушельницької… Однак не поскупився і взяв квитки на все товариство у купейний вагон.
Інакше було з декораціями, одягом та особистими речами артистів. Їх повантажили на дві підводи і відправили навпростець до Сатанова, а там старим сатанівським трактом просто до Тарноруди, де у колишньому маєтку Мордвінових місцеві обіцяли акторів облаштувати з усіма можливими зручностями. Підводи мали над’їхати лише пізно вночі, доставити особисті речі, а далі — на Волочиськ, до театру, аби вивантажити костюми та декорації, тож із собою довелося взяти найнеобхідніше. Правда, Олесине «найнеобхідніше» заледве помістилося у валізу, і Марко не приховав посмішку, коли зрозумів, що то Олесине. Тепер, прилаштувавши валізу під ноги, вона дрімала у його обіймах, під рівномірний стукіт коліс, як і належить примі — в окремому купе. Ольга Татарінова, що мала бути її сусідкою, завбачливо пересіла в купе Миколи Крамовського, де зібралися й інші актори з театральної трупи. Сиділи всі принишклі та смурні.
Загибель Анни Головацької наче наклала печать мовчання на уста кожного.
— Незрозуміла, глупа смерть, якої просто не мало бути! — проказав нарешті колишній наречений Анни, Антін Кропивницький. Він дивився просто перед собою почервонілими від безсонної ночі очима, крізь усіх, крізь купейний перестінок. — Я не йму віри, що Ані вже немає… Якби ж я знав, чого вона подалася у ті купальні сама! Розпитував слідчих — нічого не зрозуміло… Просто застрелили! Один постріл! Хто? Навіщо? Які у Анни могли бути вороги?
— Друзі мої, хоч скорбота за нашою дорогою Анною і крає нам усім серце, маємо зібратися з силами і зіграти спектакль так, наче нічого не сталося, — нарешті проказав Крамовський. — Загибель нашої колеги зобов’язує нас до того. Ми зіграємо «Гамлета» на її честь, Антіне, і ти маєш бадьоритися, а не впадати у прострацію!
Крамовський потягнувся вгору, дістав з полиці свою валізу, а звідти — срібну флягу з чимось міцним.
— Зачекайте, друзі, одну мить! За упокій душі Анни Головацької, доброї, щирої, терплячої нашої.. Нехай земля буде їй пухом…
Відкоркував, потягнув із фляги добрий ковток, хухнув у кулак.
— Ось, Ольго Борисівно, і ви… За упокій душі нашої Ганнусі. Я розмовляв з її родиною. Тіло протримають у мрецькій не менше тижня, бо усілякі там слідчі процедури, розтин… Дасть Бог ми встигнемо повернутися з Волочиська.
Татарінова прийняла флягу з його рук і пригубила, скривилася від міцності напою.
— А чому Олесі Дмитрівни немає з нами? — поцікавився за мить Микола Крамовський, огледівшись. — 3 нею усе добре?
— Здається, ми її втрачаємо… — проказала Ольга Татарінова із вдавано-сумною посмішкою, — Олесю Дмитрівну, маю на увазі. Вона із своїм красенем-кавалером… Пан Марко вирішив супроводжувати її під час гастролей. Боюся, як би ми до наступного літа усім колективом хрестини не справляли…
— Ну, Ольго Борисівно, хрестини таки краще, ніж похорон, — зітхнув Крамовський. — І якщо Олеся Дмитрівна знайде своє щастя, я буду тільки радіти за неї… Однак з театру я її не відпущу, хай і не сподівається!
Ольга стиснула губи і знизила плечима.
Фляга з напоєм пішла по колу, а Татарінова поринула у свої думки, притулившись чолом до розігрітого на сонці скла.
Хоч Біличенко і була їй подругою, та все ж кожного разу Ольга ревнувала її. Ревнувала до прихильності Крамовського, ревнувала до творчого успіху, а ось зараз і до красеня-юнака, який заради Біличенко вирушив разом із ними до Волочиська. Ревнувала і заздрила, боячись, що їй ніколи не дорівнятися до неї навіть у мріях. Потай картала себе за це, намагаючись зрозуміти, з якого дива Савович носиться з Олесею, наче з писаною торбою. Може, тому, що вони разом переїхали до Кам’янця з Харкова й були наче земляками? А можливо, їх пов’язувало щось інше, окрім харківського театру?
Того вона не знала.
У Крамовського запитати не наважувалася, а Біличенко не розповідала…
Що ж… На роль Офелії, на яку Крамовський так великодушно призначив Олесю, претендувала й вона сама. І справилася 6 не гірше, а може, навіть і краще! У неї довге гарне волосся, виразні сумні очі й мова співуча, тиха, як у блаженної… Стосунки з Крамовським додавали у її життя того, офеліївського божевілля досхочу.
А що Біличенко зі своїм причіпним волоссям, гострим поглядом та якоюсь чужою гортанною вимовою? Їй би грати Орлеанську діву чи когось подібного… Тільки не ніжну Офелію, з її відірваністю від реалій світу!
Хіба Біличенко знає, що то є кохати чоловіка, якому байдужі жінки? Бути його ширмою, затуляючи від усього світу його згубну хіть?
Олесине «Знайся кінь з конем, а віл з волом» в образі Наталки-Полтавки зі сцени звучало куди переконливіше, ніж намагання втілити образ коханої Гамлета. Та усі перші й найвигідніші ролі Микола Савович незмінно віддавав їй, Олесі Біличенко, ліплячи з лайна кулю! До того ж…
Ольга Татарінова відчула, як звична образа на Крамовського разом із випитим коньяком заповнює легені гарячою хвилею.
Видихнула і спробувала заспокоїтися.
Вона вже давно міркувала над тим, аби покинути і Крамовського, і кам’янецький театр. Оці гастролі і стануть, вочевидь, останніми. Можна податися до Варшави чи Відня, у неї є гроші, матиме за що жити…
Двері купе відчинилися раптово, без стуку, Татарінова аж здригнулася.
То був не провідник, а якийсь юнак. Здається, Ольга бачила його неодноразово в театрі, на спектаклях… У військовому френчі без погонів, з розкуйовдженим від протягу волоссям.
— Перепрошую, а де я можу знайти актрису Олесю Дмитрівну Біличенко? Мені сказали, вона має бути у цьому купе, — запитав ввічливо, але без особливого каяття на обличчі, що увірвався отак, без стуку.
Крамовський, трохи захмелілий від випитого коньяку, підвів погляд.
— А ви, власне, хто будете, юначе?
Той усміхнувся.
— Перепрошую, панове, — проказав, стоячи у дверях. — Не представився… Кость Чорницький, давній знайомець Олесі Дмитрівни і палкий шанувальник її таланту.
Татарінова не втрималася, пирхнула:
— І ви?
— Перепрошую, що означає «і
