Червона Офелія - Лариса Підгірна

Панотець Роговський тільки звів очі до неба. Наступного дня була неділя, докази чудесних зцілень представили на загальний огляд кожному охочому. Марко не раз згадував про цей випадок пізніше, коли на війні доводилося бачити десятки калік з відірваними ногами й руками, пошматовані тіла та смертельні криваві рани. На шиї мав срібну іконку із зображенням Ісуса Тарнорудського, яку батько купив йому тоді ж у храмі. Чи то вона врятувала йому життя у листопаді 1916-го, коли його важко поранило, чи просто не час було йому помирати у тому місиві, але він вижив.

Удруге смерть не втримала Марка під Крута-ми. Після того, як він прийшов до тями, сестра з Червоного Хреста розповідала, як він запеченими від болю губами шепотів рядки Писання: «Оце тіло Моє, що за вас ламається… Ранами Його ми зцілилися…»

І ось, в’їжджаючи до Тарноруди, Швед раптом відчув невимовну внутрішню потребу побувати у костелі, звідки у дитинстві виніс для себе усвідомлення чудотворної сили Бога, істину про Його захист та допомогу.

— Чи править ще у храмі отець Броніслав Роговський? — запитав, виринаючи із своїх думок, у їздового.

— А куди ж він подінеться? Править ксьондз Броніслав, — проказав той. — Хоч і намагалися його звідти вижити, та не вдалося. Править і у добрім здоров’ї!

Попереду Тарноруда відкривала свої зелені прохолодні обійми. З’їхали схилом просто до серця міста. Звідси, як на долоні, виднівся той самий костел Божої Матері Святого Скапулярія, зведений на місці старого, дерев’яного, як чув Марко, вибудуваного княжичами Коріатовичами на честь перемоги у Синьоводській битві. Від костелу запашна липова алея вела просто до маєтку Мордвінових — розкішної готичної споруди з яскраво-червоної цегли зі справжнім ровом та високими, схожими на фортечні, мурами.

Мордвінов, кажуть, кохався у середньовіччі і намагався відтворити своє захоплення в архітектурі маєтку, який побудував для коханої дружини.

Завернувши на площі перед костелом, коляски попрямували просто до цегляної арки, перед маєтком. Той ще не встиг утратити своєї привабливості і величі. На вершечках башт весело тріпотіли бляшані флюгери, двір ховався у затінку розлогих дерев.

Тут уже юрмилися сільські дітлахи, котрі першими прибігли зустріти приїжджих артистів, розраховуючи як не на гостинці, то бодай на витрішки.

Тим часом кілька вояків-прикордоників узялися розвантажувати валізи, а до гостей вийшла дружина начальника прикордонної застави, пані Марія.

— Мушу покинути тебе на якийсь час. Маю деякі справи… — проказав Марко Олесі, нахилившись до її вуха.

Вже тримав у руках саквояж із небагатьма захопленими вдома речами.

— Справи? У Тарноруді? — її брова здивовано поповзла вгору. Олеся перевела погляд з Марка на саквояж у його руці. — Це ж які?

Швед усміхнувся.

— От, хоча 6 знайти собі місце для ночівлі. Ти ж сама мені сказала…

— Марку-ууу! — скривилася Олеся. — Я сказала, але… не все ж так критично! Та й які у тебе можуть бути справи у Тарноруді? — знову поцікавилася вона. — Пропонуєш мені жити разом, а сам маєш від мене секрети…

— Справи, Олесю, направду, маю — пояснив Швед. — Хочу побачитися з місцевим ксьондзом. Він — старий знайомий мого батька. Решта — то по службі треба. Ти зрозумій… служба є служба, і я не можу ані з тобою, ані з іншими обговорювати роботу… поки ти облаштуєшся, відпочинеш — я за годину-другу й повернуся.

Біличенко вдавано-байдуже стиснула плечима.

— Як бажаєш… Думала, що ти їдеш сюди заради мене, а не по службі.

— Так, — Марко торкнувся губами її пальців. — Заради тебе. Та коли відпрошувався у свого начальства й обмовився про Тарноруду, то мені одразу нарізали завдання — передати документи начальнику застави; тож маю побачитися з ним. Може, у казармі на ніч і облаштуюся. На сьогодні, — додав, дражнячи Олесю.

— Ти злопам’ятний, Марку, — відказала вона.

— Ти відпочинь з дороги, я скоро буду. Не сердься, гаразд?

Біличенко картинно закотила очі, наче виконувала перед ним роль із якоїсь нудної п’єси.

— А тобі не все одно… — пирхнула до Марка і рвучко обернулася спиною, прямуючи до дверей маєтку. Та він спритно упіймав її руку і притягнув до себе.

— Олесю… — проказав майже серйозно. — Зі мною так не треба. Кажу — маю справи, скоро повернуся. Ти оце облиш… свої манери.

Уста Біличенко ледь торкнула поблажлива посмішка.

— О, мій лев демонструє характер! — проказала вона. — Добре, добре, Марку, іди вже!

* * *

Отця Броніслава у костелі не було. Монахині сказали, що пішов до когось із хворих сельчан, сповідати. Отже, він зайде до костелу ще раз. А зараз — до начальника застави, Казиміренка.

Марко оглянувся назад, на маєток: двір був майже порожнім. Артисти увійшли до середини і, певно, розселялися по виділених їм кімнатах. Олесі, безперечно, дістанеться окрема, чи не найкраща, до великого незадоволення Ольги Татарінової. Ох, ці жіночі вибрики! Олеся зі своїми капризами іноді його просто втомлювала; дивовижно, звідки у ній бралося стільки химер. А у нього, незвичного до жіночих захцянок, терпіння.

«Певно, я таки справді її кохаю! — промайнуло у Марка в голові, і він усміхнувся цій думці, що теплою хвилею прокотилася в грудях, поплила, як розтоплене масло по варениках. Все-таки є щось у тому, аби „терпіти“ жіночі капризи… Та й Олеся… вона більше вдає, ніж є такою насправді. Сцена навчила її ховатися за театральними образами, а успіх — видавати себе за розніжену приму. Але з ним вона такою не буде! Зрештою, хіба з ним вона не інакша? Не справжня?»

Проте думки про Олесю відволікали від справи.

Аби зайвий раз не потрапляти на очі нікому з театру, Марко обійшов маєток кругом, бо, власне, застава розташовувалася позаду нього, там, де раніше був каретний двір та починалася панська господарка. Тепер усі будівлі перетворили на казарми та будинок, де мешкали офіцери із сім’ями. Прикордонники облаштували побут нашвидкоруч; ніхто не знав, скільки доведеться тут пробути: Тарноруда, як і кожне прикордонне містечко, не мала певності у тому, що станеться завтра, особливо з огляду на те, що схід України знову потерпав як не від більшовицьких загонів, то від білогвардійських.

У цьому сенсі кожен мешканець Тарноруди мусив бути трохи Іпатієм Матрусяком і мати на кожен день «правильні шаровари». Марко подумки усміхнувся, пригадуючи слова їздового про уміння місцевого фотографа підлаштовуватися до будь-якої влади і порядків.

Швидко сутеніло. Ковзаючи по гладкій траві, Марко спустився повз флігель Мархоцьких схилом і опинився просто перед казармами.