Червона Офелія - Лариса Підгірна
— Я зрозумів, Борисе Євгеновичу, — кивнув Марко.
— Ну от і добре, — зітхнув Снігірів. — А то затявся, як норовистий кінь… Думаєш, мені дівчини не шкода? Але ця Анна знала щось більше, ніж дурнуваті фокуси з викликанням духів. Тому й загинула, Марку. Той, хто її застрелив там, у купальнях, здогадався або зрозумів, що вона може щось розповісти тобі… І ще, — додав Снігірів, — завтра з самого ранку зайдеш до мене, отримаєш гроші на поїздку й усі витрати.
Він повернувся і попрямував через освітлене подвір’я до автівки, якою військові годину тому доставили тіло Головацької. А Марко тим часом розтулив долоню, у якій стискав папірець із шифровкою. Розгорнув, підійшов ближче під світло ліхтаря.
Чому в цей час, коли панує зло
Ще й він живе, скрашаючи пороки?
Щоб, ним освячене, перемогло?
Падлюцтво та безчестя темнооке?
Чому рум'янці в нього на виду
Відтворює косметика брехлива?
Чи треба підмальовувать в саду
Троянду, повну істинності й дива?
Чом він живе, як в ньому все старе,
Застигла кров давно від охолоди,
Чому Природа, мов жебрак, бере
Від нього підфальшовані клейноди?
Бере, аби сказати «Подивись,
Які багатства мала я колись»!
Борис Снігірів уже давно від’їхав, а Марко все стояв посеред двору лікарні, перечитуючи рядки сонета. Скидалося, наче мова йшла про Крамовського. Про кого ж іще могло йтися у цих рядках:
Чому рум'янці в нього на виду
Відтворює косметика брехлива?
Невже хтось виказував Крамовському своє невдоволення?
Хто ж тоді заправляє всім цим кодлом у Кам’янці? Хто тягає за ниточки? Хто, зрештою, застрелив Анну Головацьку, виманивши на годину раніше призначеного часу до купалень?
Марко замислився: якщо завтра вранці він мусить спочатку зайти до Снігіріва, а потім їхати до Волочиська, то з патологоанатомом Кренцелем побачитися йому не вдасться, отже, висновок про розтин Анни він побачить лише після того, як повернеться з Волочиська…
Марко поволі попрямував назад, до входу у лікарню, а точніше, до мрецької. Пройшов порожнім напівтемним коридором, вслухаючись, як луна від його кроків б’ється об склепіння і розлітається в сторони зляканим птахом.
Смужка світла, що вибивалася з-під зачинених дверей, та запах хлороформу не дали йому заблукати. Ну ось… не думав, що сьогоднішня зустріч з Анною Головацькою закінчиться так…
Марко відчинив двері і зайшов. Кренцель лише кинув на нього поглядом, схилившись над головою Анни, бо вже розпочав секцію.
— Я знав, що ви повернетеся, юначе, — проказав спокійно, наче проводив не розтин, а робив звичайні медичні маніпуляції. — Проходьте… Якщо маєте час і відчуватимете себе добре…
Забризканий кривавими плямами шкіряний фартух досить огрядного Кренцеля робив його схожим на різника, а сам він незворушно робив свою справу далі, промовляючи чи то до Марка, чи то сам до себе:
— Зараз доберемось, побачимо, що там…
— То ви про кулю? — перепитав Марко, відводячи погляд від роботи патологоанатома.
Пасма довгого білявого волосся Анни, вистрижені Кренделем, аби зробити надріз упоперек її голови, лежали на землі, наче згорток шовку.
— Про неї! — відповів той. — Бідна дівчина… Така вродлива… Я проведу розтин акуратно, — запевнив Крендель. — Чув, що вона була актрисою… Не годиться, щоб у труні своїм виглядом шокувала родину й друзів.
— Я думав, ви вже не помічаєте, кому проводите розтин, — сказав Марко і закашлявся: видовище, яке частково відкривалося його погляду було не з приємних.
— Що ж я по-вашому, не людина? — якось відсторонено промовив Крендель, ні на мить не відволікаючись від роботи. — Коли у мрецькій на столі отака молода дівчина, мимоволі відчуваєш жаль.
Марко всівся на стілець, на якому до нього сидів сполотнілий Снігірів.
— Не ображайтеся, пане Кренцелю… Але зараз навколо стільки смертей, що навіть я до них звик… Що вже казати про вас…
— Ви звикли не до смертей, юначе, — похитав головою патологоанатом. — А до самого їх факту, до того, що вони повинні бути, раз війна… Можна звикнути до виду мертвого тіла чи виду нутрощів під час розтину, от як я, наприклад, якщо не вдаватись у те, кому вони належать. Але до смерті звикнути не можна. Це завжди втрата і чийсь біль.
— Згоден, — проказав Марко.
Час повільно спливав. Кренцель неспішно робив свою роботу, ювелірно, як і обіцяв, але цілеспрямовано рухаючись до мети — віднайти кулю, що стала смертоносною для Анни Головацької.
У якусь мить Швед зрозумів, що давно перестав відчувати сморід хлороформу. Ніздрі наче затерпли, та й у легенях відчувалося якесь дивне оніміння.
— Ось вона… — нарешті після зосередженої мовчанки проказав Кренцель, акуратно стискуючи довгим пінцетом щось невеличке і зловісне. Промив свою знахідку під проточною водою… — Сидіть, юначе, я підійду, — додав він. — Тут видовище ще те, то краще вам не дивитися….
Марко все ж піднявся назустріч патологоанатому. А Кренцель дістав з полиці потрісканий порцеляновий лоток і обережно поклав у нього кулю, яку щойно витягнув з голови Анни.
— І оця невеличка штучка позбавила дівчину життя, — проказав Кренцель. — Погляньте, калібр 6,35 міліметрів…
— Схоже, стріляли з «Браунінга-М1906», — Марко обережно взяв кулю двома пальцями і підніс ближче до світла. — Так, це куля від маленького «Браунінга». Хм… вичерпна, треба сказати, інформація…
— Я одразу сказав вам, куля мало що дасть, — розвів руками Кренцель. — Такі пістолети маленькі, компактні, вміщуються у долоні. Як у жіночій, раптом ви почнете підозрювати у вбивстві якусь пані, так і в чоловічій, — додав патологоанатом. — Тому за розміром зброї я б орієнтуватися не радив.
— Знаю, знаю… — зітхнув Марко. — Таку зброю носитиме кожен, хто забажає, аби вона залишалася непомітною для інших…
— Ото ж бо… — проказав Кренцель. — Ну… добре, юначе. Якщо Вас більше нічого не цікавить, то я маю повернутися до роботи. Звіт разом із кулею передам вашому начальству завтра вранці…
Перед тим, як піти із мрецької, Швед ще раз кинув погляд на вкрите простирадлом тіло Анни. Вночі снилися руки по лікті в крові. То загибель Головацької на його совісті?
* * *
— Чому ти так
