Червона Офелія - Лариса Підгірна
— Тільки його тут і не вистачало! — Олеся промовила тихо, привставши на пальці, аби дотягнутися до Маркового вуха.
Сьогодні вона була не на підборах, а у вишитих бісером шовкових ступанцях із ледь задертими носиками, на пласкій підошві, схожих на ті, які носять жінки Сходу; і тому раптом стала зовсім маленькою зростом, ледь сягаючи Маркові плеча.
— А ти? — Олеся затулилася долонею від променів сонця і глянула на Марка. — Ти матимеш, де зупинитися? Розумієш… якщо ми разом…. Там, у маєтку… Боюсь, що це буде якось не зовсім доречно. Та і я почуватимусь незручно…
— За це не хвилюйся, — відповів Швед. — Може, у Тарноруді знайдеться якась панянка, котра погодиться прийняти мене на ніч…
Біличенко тільки хмикнула у відповідь.
Звичайно, те, що він не буде ночувати у маєтку, ускладнювало Марку завдання, але з іншого боку це мало б зіграти свою роль: Крамовському та його кураторам необхідно було утвердитися в думці, що у Розвідочній управі працюють одні барани, котрі не помічають, як під носом у Петлюри діють більшовицькі агенти. До того ж, Олеся, — Марко подумки усміхнувся, — вочевидь злукавила!
Тим часом вокзальні носії почали вивантажувати та мостити речі пасажирів. Швед кинув поглядом на візки, заповнені валізами: цікаво… кліше зараз тут, серед багажу артистів, чи у підводах, по дорозі на Сатанів?
Найпростіше — передивитися вміст багажу, поки він у дорозі, але тоді приховати сліди обшуку було б не можливо. Та й Снігірів наполяг: ворогу треба дозволити виявити себе, бо зрештою, яка користь із того, що кліше просто знайдуть під час обшуку у чиїйсь валізі чи серед декорацій? А навіть, якщо і у валізі Крамовського! Що завадить Миколі Савовичу сказати, що то не він, що кліше підкинули заздрісники, що у такий спосіб мстяться його театральній кар’єрі?
У юрбі приїжджих майнула спина Костя Чорницького. Марко одразу помітив його: з невеликим речовим мішком Кость вистрибнув із сусіднього вагона, оглянувся і почимчикував пероном.
Що ж… Волочиськ наче сцена театру, збирав усіх учасників гри. Тепер залишалося лише довести цю п’єсу до логічного завершення, аби зрозуміти, хто, як і на чиєму боці грає…
Марко взяв Олесю за руку, похмуро усміхнувся.
— Прогуляємося, поки твої вирішують, що робити?
Обвів поглядом територію залізничної станції. Тут мало що змінилося за три роки: навпроти вокзалу, одразу за коліями, оточена тісним кільцем скверу площа з дерев’яним храмом Олександра Невського, неподалік — залізничне училище та будівля транспортної митниці. Зараз у погожу літню днину все втопало у зелені. А тоді…
— Ти бував раніше у Волочиську? — поцікавилася Біличенко.
Її настрій покращився, і тепер Олеся тулилася до Маркового плеча. Він вже не вперше спостерігав у ній ці метаморфози: від дратівливої пантери до ласкавої кішечки. Мама у стосунках з батьком, скільки їх бачив разом, завжди була однакова, спокійна, рівномірна. А з Олесею він відчував, що губиться у такі миті, втрачає притаманну йому внутрішню рівновагу.
— Востаннє — три роки тому, — відповів Марко, — перед Брусилівською операцією.
— То це правда, що сюди приїздив цар Микола? — запитала вона.
— Так, — ствердно кивнув. — Тричі, якщо не помиляюся.
Швед не помилявся. Занадто добре врізалося у пам’ять усе, що було пов’язане з початком його дорослого життя.
За рік до Брусилівського наступу, на початку 1915-го, Марку тільки-но виповнилося вісімнадцять. Худорлявий високий хлопчина, начитавшись романів, шукав на свою голову пригод, бажав одного: навчитися майстерно вправлятися зі зброєю, тож не задумуючись, таємно від батьків подався до війська — єдиного місця, де, на його думку, цього мали б навчити. Він ішов до війська сповненим надії стати справжнім героєм, бо у рідному Кам’янці навряд чи видасться така нагода. Ну, хіба яку панянку від розбишак врятувати чи потопельника з річки…
Юнацькі кучері, що перетворювали його на замріяного Ленського, він без жалю обчикрижив. Без них риси обличчя ставали гострішими, суворішими. Проте вуса й борода вперто не хотіли рости так, як бажалося, тож ні муштра, ні суворість командирів не могли позбавити його обличчя сором’язливого рум’янцю, а погляду — природної м’якості.
— Вам би, Шведе, панянкам вірші в альбомах писати, а не у бій… — насмішкувато казали побратими. — Ну хто з таким обличчям іде в атаку на ворога?
— Нічого, панове, наш Марко таким чином супротивника в оману вводить, — сміялися інші. — Дочекаймося якої сутички: Шведів рум’янець порохом припаде, погляд, від якого панянки мліють, з-під каскетки видко не буде, та й не дуже є час тоді австріякам в очі нам заглядати! Головне, аби рука не здригнулася!
І хоч Маркові уявлення про війну та військову доблесть дуже різнилися з тим, що довелося відчути на собі, рука таки не здригнулася. Ні вперше, ні удруге, ні наступні рази. Знімати ворожих вартових пластунам розвідувальної роти доводилося не так часто, більше вимагалося невидимками залишатися та запам’ятовувати усе, що діється на ворожому боці. Та за той рік довелося усякого побачити і пережити. Йому неймовірно таланило виходити живим із найважчих сутичок. Його донесення завжди були чіткими і точними. Швед наче носом відчував, як діятиме супротивник, ніби хтось згори нашіптував йому на вухо, що той чинитиме далі. Тепер ніхто не наважувався кепкувати з його рум’янцю чи занадто витончених, як для чоловіка, рук, бо вони однаково вправно тримали і перо, і бойовий ніж, тож будь-які шпильки на Маркову адресу припинилися.
А далі, коли розпочався наступ, Марко виявив неабияку відвагу та особисту мужність, за що з рук самого генерала Брусилова отримав два солдатських Георгія 4-го і 3-го ступенів та був переведений у чин молодшого унтер-офіцера.
Слізні вмовляння та листи матері якось одночасно втратили свій первісний сенс; наче перетворилися в обов’язковий атрибут жіночої натури, до якого, однак, виявивши всю можливу пошану, чоловіку не варто ставитися занадто серйозно. Марко перестав сумувати за домом, за своїми книгами та розміреним ходом життя. Війна змінила його, обтесала.
Вже за рік служби він усвідомив страшну річ: шукати пригод, як у книжках, на справжній війні більш, ніж глупо. Він побачив на власні очі, як волею чужих государів війна перетворює українську землю на криваву толоку. Як гинуть його побратими, проливаючи свою кров за російського імператора з одного боку або за цісаря австро-угорського — з іншого.
Чи, може, за свою землю — свобідну і незалежну Україну? Про це і мови не було, бо свобідна й незалежна Україна не була потрібна ані російському цареві, ані австро-угорському цісареві.
Марко раптом наче прозрів, вирвався з полону ілюзій. Ні, війна — це не пригода. І незалежно
