Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

— Та це нічого. Зачекайте хвилинку, будь ласка, я зараз буду готовий.

Ювелір рушив у бік дверей своєї спальні. На мокру лисину він натяг старомодного нічного ковпака.

— Пане Сомме, — зупинив його Мокк. — А чи не могла б зі мною поїхати до магазину ваша дружина? Ви й справді хворі. Мені б не хотілося наражати вас на небезпеку.

— Ах, пане раднику, ви такий турботливий, — ювелір випромінював непідробне захоплення. — Та це неможливо. Моя кохана Едіт сьогодні вранці поїхала на аукціон антикварного срібла до Ляйпцига. За її відсутності й моєї хвороби в магазині розпоряджається наша довірена особа. Але й це ні до чого. Тобто вам ця особа нічим не допоможе. Лише мені відомий шифр від сейфу, у якому лежить це кольє. Зараз я одягнуся, і ми поїдемо.

Сомме вийшов до сусідньої з кабінетом спальні й повільно зачинив двері. Мокк почув характерний звук тіла, що падало на підлогу й грюкіт від падіння на паркет стільця чи столика. Він швидко вбіг до спальні й побачив непритомного ювеліра, що лежав на підлозі. Мокк перевернув його на спину й ударив долонею по палаючому обличчю. Сомме опритомнів і всміхнувся до своїх видінь. Йому здавалося, що він бачить свою кохану Едіт з розвіяним волоссям під час останньої відпустки в Совиних горах. Видіння Мокка було зовсім іншим: Едіт Сомме, у коштовностях, позичених з вітрини, а її шию прикрашає вимріяне ним кольє. Вона лежить розімліла, розкинувши ноги на маленькому диванчику в задній кімнатці ювелірного магазину, а породистий самець, наситившись її тілом, на повний голос горланить Ройттерові куплети.

— От тобі й довірена особа, — подумав Мокк, залишаючи Сомме, який все ще марив, під опікою служника.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

десята година вечора

Мокк увійшов до помешкання й окинув оком передпокій. Він був здивований тишею й порожнечею, що панували навколо. Окрім собаки, ніхто його не привітав і не зрадів його поверненню, ніхто на нього не чекав. Так було завжди, коли прислуга мала вихідний. Марта поїхала до рідні біля Ополе, а Адальберт, страждаючи на ту саму хворобу, що й ювелір Сомме, лежав у своїй кімнатці. Мокк зняв пальто й капелюха та натиснув на клямку дверей спальні. Софі спала, загорнувшись у ковдру. Голову вона закривала руками, наче хотіла захистити себе від удару, а руки стискала в кулаки. Мокк десь читав, що така несвідома поза означає непевність і безпорадність. Він розчулився, і в пам’яті постав спогад: Софі й Ебергард на вокзалі. Він їде до Берліна по медаль, яку отримав за розслідування однієї важкої справи, вона ніжно з ним прощається. Поцілунок і прохання: «Якщо повернешся вночі, розбуди мене. Ти знаєш, як».

Мокк ще й зараз чув цей тихий розпусний сміх Софі. Він чув його у ванній, коли замикав двері до спальні й закривався на ключ ізсередини. Він лунав у його вухах, коли лягав біля дружини й починав будити її так, як вона найдужче любила. Софі зітхнула й ледь відсунулася від чоловіка. Та він був настирливим і відновив свої намагання. Софі повністю прокинулася й глянула в затуманені очі Мокка.

— Сьогодні цей день, — прошепотів він. — День зачаття нашої дитини.

— І ти віриш у цю маячню? — сонно спитала вона.

— Сьогодні цей день, — повторив він. — Пробач за вчорашнє. Я повинен був допомогти Ервінові.

— Мене це зовсім не цікавить, — Софі відсторонила наполегливі чоловікові руки й насупилася. — Мене не обходить ані Ервін, ані цей астрологічний прогноз. Я погано почуваюся. Дай мені спокійно заснути.

— Кохана, завтра я подарую тобі рубінове кольє, — вона відчувала гарячий Мокків подих на своїй шиї. Софі встала й сіла у фотелі під вікном, підгортаючи під себе шовкову нічну сорочку. Глянула на ліжко й пригадала старого з колючою бородою.

— Ти мене маєш за повію, — Софі уважно розглядала щось над Мокковою головою, — чию любов можна купити за кольє?

— Ти ж знаєш, що я страшенно люблю, — Мокк по-змовницьки всміхнувся, — коли ти вдаєш продажну дівчину.

— Ти говориш лише про себе. Лише «я» та «я», — тон голосу Софі був розпусним і заохочував. — І що «я люблю», що «мене цікавить» і таке інше. Мене ти ніколи не питаєш, що я люблю, і що я хотіла б робити. Весь світ мусить догоджати тобі.

— А що ти найбільше любиш робити? — Мокк відповів на її заохочувальну посмішку.

Софі сіла біля чоловіка й погладила долонею його широкі плечі.

— Вдавати продажну дівку, — відповіла вона.

Мокк напружився. Він ще й зараз чув її вульгарне «хочеш трахатися?», відчував дотик її ніжних ніг, якими вона зіштовхнула його з ліжка на підлогу того недільного вечора.

— От і вдавай її, — сухо наказав він.

Одягнена в біле маленька дівчинка перелякано дивилася на барона фон Гаґеншталя, який бив руду повію. «Треба ще сипати?» — спитала вона.