Червона Офелія - Лариса Підгірна

— Таааак…. — погодився Снігірів. — Цілком імовірна версія, Марку!… А твоя подруга, Олеся Дмитрівна Біличенко, просто безцінна! — додав він.

Марко стиснув плечима.

— Вона жінка… А жінки іноді балакають просто так, не розмірковуючи про те, що, можливо, говорять зайве…

— У всякому разі, Марку, тобі варто продовжувати знайомство з цією актрисою… Її інформація дійсно безцінна! — бадьоро усміхнувся Снігірів. — Вона ж тобі подобається, чи не так? А про життя-буття Крамовського в Петербурзі обов’язково наведемо довідки…

— Що ще розповідає твоя театральна богиня? — поцікавився Снігірів за мить.

— Що репетиції «Гамлета» польською у розпалі, — відповів Марко.

Фамільярність Снігіріва щодо Олесі його дратувала, але у словах генерал-хорунжого була своя істина. І якщо він хоче працювати у Розвідочній управі, то має навчитися пропускати мимо вух певні формулювання свого начальства…

— Відчуваю: не з проста Савович узявся за того «Гамлета»! — промовив Швед.

— Звісно, не з проста! — Снігірів долив собі у філіжанку з кавника. — Ти ж чув про наміри Петлюри щодо Польщі… Вчора на бенкеті Крамовський мав розмову з головнокомандувачем і, до речі, поділився своєю ідеєю польськомовного спектаклю… Вгадай, що він напланував!

Марко запитально поглянув на Снігіріва.

— Гастролі театру! До Волочиська.

— Тобто… поближче до кордону? — проказав Марко.

— Саме так, — кивнув Снігірів. — Волочиський драматичний театр там просто через дорогу від пропускного пункту, а до Тарнорудської застави — рукою подати. До речі, мешкати панове артисти будуть саме у Тарноруді, в колишньому маєтку Мордвінових… Уловлюєш, Шведе?

— Уловлюю, так… — Марко замислився. — Крамовський вирішив побалувати мистецтвом волочиське панство?

— Угу! — кивнув Снігірів. — Тільки за цією версією, Марку, все якось дуже просто виходить…

— Просто, але геніально! — проказав Марко. — А кому спаде на думку підозрювати у діалогах принца датського та Офелії таємні зашифровані послання для більшовиків? Якої, ви кажете, Крамовський виспівував у «Бель В’ю»? — перепитав він у Снігіріва.

— Своєї улюбленої… «Чорна я си чорна»… — з посмішкою відповів той. — Вибачай, не маю хисту, тому заспівати не утну.

— Та я мелодію знаю, — усміхнувся й собі Марко. — А вам назва цієї пісні ні про що не говорить? Бо усього вимальовується, що наш Микола Савович і є тією шекспірівською «смаглявою леді», чи то пак «чорнявою красунею» — більшовицьким агентом, який керує тут, у Кам’янці, усією агентурною сіткою! Розкладаєш цей пасьянс і так і сяк — усі ниточки до нього тягнуться…

— Схоже на те, — погодився Снігірів. — Ще й головнокомандувач прихильний до нього аж занадто… Петлюра цінує людей мистецтва, але якщо цей Крамовський виявиться більшовицьким агентом…

— Ви розумієте… — проказав Марко, — все ускладнюється тим, що театральна натура дозволяє Крамовському грати нестандартно, використовуючи такі можливості й ходи, про які ми й гадки не маємо!

Переконаний: ці гастролі у Волочиську він задумав саме з метою передачі кліше. Тільки уявіть: інформацію передаватимуть, самі того не відаючи, актори під час спектаклю. От, хоча б та ж Олеся Дмитрівна! Гратимуть «Гамлета» польською, відповідно до тексту старого видання друкарні Мархоцького… І якщо все буде саме так, ми навіть не знатимемо, кому та інформація призначатиметься, адже у залі буде купа народу! Тож зв’язковим може виявитися будь-хто. До того ж, якщо не помиляюся, у Волочиську знаходиться вузлова залізнична станція. Кліше можна непомітно вивезти потягом, переправити через Збруч… Просто заховати в когось у Волочиську чи Тарноруді… Шукай тоді голку в копиці сіна…

Снігірів почухав потилицю.

— Слушно! От що буває, коли інтелігенція стає на бік ворога… — мовив, зітхнувши. — Схоже, пан Крамовський знущається над нами, просто під носом провертаючи свої справи.

Але, Марку, за такою логікою можна підозрювати і твого побратима… Цього, Чорницького!

— Костя? — перепитав Марко.

— І прізвище підходяще ЧОРНицький, — вів далі Снігірів. — І у френчі без погонів він ходить, і військову підготовку має…

— Із Волочиська родом… — додав Швед.

— Отож-бо! — знову клацнув пальцями Снігірів.

— Але Кость не може бути більшовицьким агентом… Ні, це не можливо… — заперечив Марко. — Ми з ним разом…

— Я тобі казав, — суворо нагадав Снігірів, — ворог може завербувати навіть твою рідну матір, Марку. Натиснути на слабинку і завербувати. Не довіряй нікому! Особливо тим, кому завше довіряєш…

— Так можна розумом… тойво… — покрутив пальцем біля скроні Швед.

— Можна, — погодився Снігірів. — Але не треба! До речі, непогано було б, якби хлопакам, котрі стояли на чатах біля палати покійного Трегуба, у лікарні, показати фотокарточку твого Чорницького… І Крамовського теж… А раптом!

— Навряд чи Крамовський буде так ризикувати собою, — похитав головою Марко. — Він, звичайно, актор, міг і затримуватися, але все це надто небезпечно! Простіше було б послати когось.

— Ми справді зачекаємо, — погодився Снігірів. — Але тільки для того, аби викрити усю цю компанію. У «Чорнявої красуні» мають бути зв’язкові, помічники… Будеш тепер відслідковувати кожен крок свого друга. І з Біличенко теж будь пильним.

— Із мамою теж, я пам’ятаю, — зітхнув Швед.

— Марку… Те, що тобі сподобалася гарна жінка, не має позбавляти тебе пильності і холоднокровності. Інакше ти для нашої справи не годишся. Так і зарубай собі на носі, — безапеляційно промовив Снігірів. — Ферштейн?

— Слухаюсь, пане генерале-хорунжий.

— До речі… — промовив Снігірів, пильно подивившись на Шведа. — А тобі відомо, хто такий Георгій Караєв?

— Тобто… чи знайоме мені ім’я духа, якого начебто викликала Анна Головацька? — перепитав Марко.

— Так.

— Ім’я видається мені знайомим, але людини з таким ім’ям я не знаю!

— Георгій Караєв, — проказав Снігірів, — росіянин татарського походження, колишній офіцер царської армії, червоний комісар, соратник цього недолюдка, Михайла Муравйова. Брав участь у різні українців, у Хоролі. Коли гордієнківці вибили тих собак з міста, то побачили таке, від чого кров холоне. Такі нелюдські знущання нашим братам і сестрам довелося там стерпіти… Як Всеволод Петрів прибуде до Кам’янця, то розпитаєш його сам.

— Нічого собі… — присвиснув Марко. — Тоді я точно не розумію сенсу того псевдоспіритичного сеансу… Розбалакати публіку?

— Цілком можливо… — погодився Снігірів. — Цілком можливо… Теж не поганий спосіб визначити рівень лояльності місцевої інтелігенції.

— Інтелігенція, як би це пом’якше сказати, — промовив Марко, — ковтала все мовчки, не особливо сперечаючись…

— Так ото ж бо… вважають, що вдягнули вишиванки, поставили «Наталку-Полтавку» до приїзду головнокомандувача, а далі хоч потоп… Пристосуванці кляті!

— Анна Головацька… Може, мені варто поспілкуватися з нею? — запропонував Марко Снігіріву. — Скажімо, я вдам, що зацікавився її здібностями, але мені було незручно при всіх те визнавати… Напрошуся на спіритичний сеанс, мовляв, друг з незрозумілих причин наклав на себе руки, Олексій Трегуб… хочу дізнатися, навіщо…

— Хороша ідея! — погодився Снігірів. — Зустрінься, побалакай… Тільки пам’ятай, Марку, будь обережним! Хто знає, чим