Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
На мить запала тиша, в якій пролунав голос модного письменника:
— Дуель — це прекрасно, панове. Ми надто багато балакаємо. У словах помирає істинна краса вчинків і помислів. Ми припинили лазити у вікна до коханих жінок…
Публіка хитнулась і загомоніла.
— Дуель! — знову вигукнув Іполит, кидаючись до стіни і хапаючи з гачка шаблю.
— Знімай! — штурхонув ногою оператора збуджений режисер.
— Як забажаєте, — сказав Олексій, заспокійливо киваючи Мусі і беручи до рук другу шаблю. — Але я б не радив…
Він підійшов до закусочного столика, на якому було мальовничо розставлено великий шоколадний торт поруч із ананасом, прикрашеним паперовими квітами, і канделябри зі свічками.
Зробив у повітрі різкий рух.
Таке показне молодецтво викликало кілька зневажливих смішків.
Муся невдоволено глянула на Олексія: ну що за дітвак…
Той посміхнувся.
Обережно взяв зі столику графин із горілкою, налив собі чарочку, кивнув їй:
— Ось, люба, як і обіцяв — остання!
Залпом випив і зі стуком поставив на місце.
Одночасно на скляну поверхню столика впали шоколадний капелюшок торта, половина ідеально зрізаного ананасу і рівні обрубки білих свічок…
Охнули дами, плеснула в долоні Зінаїда.
Князь наполегливо вхопив Іполита за плечі:
— Пішли-но, батечку, краще кинемо карточку, від гріха подалі. Ви ж бачите, яка в нього реакція: вмить голову вам зріже…
Іполит зробив вигляд, що пручається.
Князь підморгнув графу, граф — купцю.
І так, усім миром, повели «дуелянта» до ломберного столика.
Олексій кивнув шансоньє, той покірно сів за рояль.
— Тур вальсу? — звернувся Олексій до закляклої Мусі і галантно подав їй руку.
І до гостей, як і не було нічого:
— Танцюйте, панове, танцюйте!
— Стоп: знято! — блаженно видихнув режисер.
* * *
— Вражаюче… — повернула Муся Олексієві його недавній комплімент щодо себе.
Вони танцювали посеред зали, забувши про свої «службові обов’язки» спонукати до танців і веселощів інших.
Власне, вирішила Муся, нещодавно шановна публіка мала від них неабияку розвагу — і переможним поглядом дивилася вбік картярів, що всіляко опікувалися переляканим Іполитом.
— Дивно, але… — сказала Муся. — Мені вперше приємно з вами танцювати…
— Правда? — зрадів Олексій.
— Майже, — відповіла Муся, вирішуючи, що нема через що переходити межу «професійних стосунків». Завадить справі.
І тому продовжила розмову, перервану за сто ликом тієї миті, як до них підійшов Іполит Вікентійович:
— Так от: у вбитого в Петербурзі інженера на шиї був такий ма-а-аленький круглий отвір, ніби від уколу…
— …як, до речі, і в Айзена, — додав Олексій. — Ви помітили?
— Звісно. Але що це могло б бути?
— Отруйний дротик. Рідкісна зброя. Я б сказав, екзотична, проте вірна. У рукаві поміщається. До того ж — нечутна. Цей почерк, здається, мені вже зустрічався.
І спересердя наступив партнерці на ногу:
— Ох, вибачте!
— Це вже, до речі, втретє, — насупилась Муся.
— Невже? — здивувався Олексій. — Але ж ви сказали, що вам приємно зі мною танцювати.
— Збрехала, — відрубала Муся. — Краще вийдемо на повітря. Тут задушливо. Та й дами на вас поглядають — ще з’їдять. Ви тепер для них ласий шматочок…
На Олексія дійсно поглядали дами.
І найприкріше було те, що серед них були і ті очі, до яких Муся могла б мати певну претензію, якби дійсно була дружиною Крапки, — очі прекрасної Ванди…
Вони вийшли на палубу.
* * *
Вечір був тихий.
Вогні від вікон салону і спалахи кольорових ліхтариків на верхній палубі, мов зграйки риб, стрибали довкола бортів пароплава.
У небі так само пірнали і виринали з хмар зірки. Лінію обрію поглинула темрява — і здавалося, пароплав висить у небі.
Муся і Олексій стояли, зачаровані цим видовищем.
— І навіщо я тільки плисти згодився! — почувся голос з нижньої палуби. — Суцільні збитки! Ніхто не хоче стригтися… П’ятнадцять карбованців асигнаціями!
Муся притисла пальчик до вуст і кивнула вниз.
Розмову вели цирульник і…
Муся і Олексій дослухались до відповіді:
— …а я йому кажу: ваша світлосте, ми, мовляв, лобстерів тут не подаємо. Не наловили лобстерів! А він мені: пішов під три чорти, дурень! А що я винен, якщо лобстерів цих клятих не передбачили?!
…і офіціант.
— Усі хочуть бути як Мері Пікфорд, — продов жував скаржитись цирульник. — У нас на Хрещатику я «Дорогу долі» десять разів дивився. Гарна кралечка…
— …і тим паштетом мені в пику… Мовляв, там тарган сидить! — скаржився офіціант.
— …а як я їм «Мері Пікфорд» зроблю, якщо спочатку їм носи та вуха треба вирівняти?! Га? Як? Я ж не Господь Бог!
— …а то не тарган зовсім, то кмин був…
Муся і Олексій, затуляючи роти долонями, поквапилися перебратися на інший бік корми і тут уже розрядилися шаленим реготом.
Зовсім, зовсім не аристократичним.
— Отже, ви казали, що почерк вам знайомий… — відсміявшись, нагадала Муся.
— Нібито, — у задумі мовив Олексій; пробурмотів, згадуючи своє: — Я тоді з розслідуванням до Лондона потрапив…
— Ого! Непогано для простого околоточного!
Олексій потупив очі, ковтаючи незаслужену образу, і додав ніяково:
— Ну, так… Була там одна справа… Так от, такий самий слід був на трупі однієї посадової особи, що теж мала відношення до таємної документації. Сильно я тоді цим цікавився… До того ж іще така деталь: вбивця лишив на дзеркалі підпис, зроблений брильянтином небіжчика: «Лібо».
— Навіщо?
— Не знаю. Гадаю, через зухвалість. То була гучна справа. Але вбивцю так і не знайшли. Адже тоді деякі… бовдури з поліції класифікували це вбивство — «з метою пограбування». А жодного вкраденого предмету так і не виявили.
— А ви, певно, виявили? — лукаво примружилася Муся.
Олексій промовчав, засопів і механічним рухом поліз до правої кишені, забувши, що фляжка вже давно пливе окремо — десь далеко у хвилях Дніпра…
— Ви гадаєте, це його прізвище? — порушила мовчанку Муся.
— А чому ви кажете «його»? Може, це «вона»? Якщо судити по фото.
— А що ми бачимо на фото? — заперечила Муся. — Оголена спина. Майже хлоп’яча. Капелюх. Під широкими крисами обличчя не роздивитися. Я такі світлини на блошиному ринку бачила: їх з-під поли продають, — почервоніла Муся і додала: — Для чоловіків певного штибу…
— Ось воно як, — замислився Олексій. —
