Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Ні. — Карім пом’якшив різку відповідь усмішкою. — Мені шкода, але не міг би.

Лікар побарабанив пальцями по краю стола, відтак підвівся. Вигляд цього араба в строкатій шапочці вочевидь заскочив його зненацька. Телефонна розмова його до такого не підготувала.

— Це сталося в червні вісімдесят другого. Звичайний виклик до хлопчика з високою температурою… Мій перший. Мені тоді було двадцять вісім років.

— Це тому ви запам’ятали той випадок?

Лікар усміхнувся. Його широка, до вух, усмішка остаточно розізлила Каріма.

— Ні, не тому. Ви зараз зрозумієте… Виклик надійшов через загальну систему, я записав адресу, не знаючи, куди саме маю їхати. Ішлося, власне, про невеличкий будиночок, загублений посеред кам’янистої рівнини, кілометрів за п’ятнадцять звідси… У мене досі є та адреса… Можу вам дати.

Лейтенант мовчки кивнув.

— Отож, — вів далі доктор Масе, — я побачив перед собою поганеньку кам’яницю, що стояла зовсім одна. Спека була страшенна, у сухих кущах сюрчали комахи… Коли та жінка відчинила мені двері, у мене відразу виникло якесь дивне відчуття. Так, наче вона була не на своєму місці в цьому селянському оточенні…

— Чому?

— Не знаю. У світлиці стояло блискуче фортепіано…

— Хіба селяни не можуть любити музики?

— Я не це мав на увазі… — Лікар затнувся. — Здається, я вам не надто симпатичний…

Карім підвів очі.

— Яке це має значення?

Лікар, люб’язний, як і раніше, кивнув, погоджуючись. Усмішка не сходила з його губ, але в очах тепер оселився страх. Масе зауважив карбоване ромбічним візерунком руків’я «Ґлока», що визирало з кобури.

Можливо, помітив він і плями засохлої крові на рукавах Карімової шкірянки. Лікар заходив туди-сюди кабінетом, дедалі більше ніяковіючи.

— Я зайшов до дитячого покою, і він видався мені направду дивним.

— Чому так?

Лікар стенув плечима.

— Кімната була порожньою. Жодної іграшки, жодного малюнка — нічого.

— Який вигляд мав хлопчик? Яке в нього було обличчя?

— Я не знаю.

— Не знаєте?

— Ні. Це було найдивніше. Жінка приймала мене в темряві. Усі віконниці були зачинені. У всьому будинку — жодного світла. Спершу я подумав, що це зроблено для затінку, холодку, але потім помітив покривала навіть на меблях. Усе це було… вкрай таємниче.

— Як жінка це пояснила?

— Сказала, що хлопчик захворів і світло ріже йому очі.

— І ви змогли його оглянути… як слід?

— Так. У півтемряві.

— Що з ним було?

— Звичайна ангіна. Але ось що я ще пригадую…

Масе нахилився й виставив указівний палець сухим лікарським жестом, відпрацьованим вочевидь для того, щоб справляти враження на пацієнтів. Але на Каріма враження він не справив.

— Саме тої миті я зрозумів… Коли я дістав ручку-ліхтарика, щоб посвітити в горло хворому, жінка схопила мене за руку… Наче кліщами… Вона не хотіла, щоб я бачив обличчя її дитини.

Карім замислився. Одне його коліно сіпалося. Він подумав про порожню рамку на могильній плиті, про зникнення шкільних фотографій.

— Тобто «наче кліщами»?

— Я мав на увазі, що жінка була дуже сильна… ненормально сильна. А ще ж треба сказати, що вона мала понад метр вісімдесят зросту. Справжня велетка.

— А її обличчя ви бачили?

— Ні. Кажу ж: усе це відбувалося в півтемряві.

— Що потім?

— Я виписав рецепт і поїхав.

— Як ця жінка поводилася? Я маю на увазі — з дитиною?

— Вона видавалась дуже турботливою, але водночас трималася відсторонено… Що більше я про це думаю… то дивнішим мені видається цей візит…

— Ви більше не навідувалися до них?

Лікар далі міряв кабінет кроками. Потім похмуро зиркнув на Каріма. Уся життєрадісність щезла з його обличчя. Раптом поліціянт збагнув, чому Масе так добре запам’ятав той візит. Два місяці потому маленький Жюд помер. Лікар мусив це знати.

— Було літо, відпустки… — заговорив Масе знову. — Словом… Я заїхав до них на початку вересня. Матері з сином уже не було в тому будинку. Від одного з далеких сусідів, я дізнався, що вони виїхали…

— Виїхали? Хіба ніхто вам не сказав, що хлопчик помер?

Лікар похитав головою.

— Ні. Сусіди нічого не знали. Я сам довідався про це випадково, уже набагато пізніше.

— Яким чином?

— Коли був на цвинтарі в Сарзаку, на похороні.

— Ще одного вашого пацієнта?

— Ви собі забагато дозволяєте, інспекторе, я…

Карім підвівся. Лікар позадкував.

— Відтоді, — сказав поліціянт, — ви запитуєте себе, чи не пропустили того дня ознак якоїсь серйознішої хвороби. Відтоді вас потай гризе сумління. Мабуть, проводили своє власне розслідування. Знаєте, від чого помер хлопчик?

Масе засунув палець під комір сорочки, розстібнув його. На лікаревих скронях зблискували краплини поту.

— Ні, не знаю. Це правда, я… я розпитував своїх колег, у лікарнях, але нічого не довідався. Нічого. Ця історія не давала мені спокою, розумієте?

Карім обернувся до дверей.

— Ви ще про неї почуєте.

— Що я почую?

Лікар побілів, наче полотно.

— Скоро дізнаєтеся, — відказав Карім.

— Господи Боже, та що ж я вам такого вчинив?

— Нічого. Просто замолоду я крав автівки у таких, як ви…

— Хто ви такий? Звідки? Ви… ви навіть не показали мені документи. Я…

Карім ледь посміхнувся.

— Заспокойтеся, я жартую.

І вийшов із кабінету. У чекальні вже не було де яблуку впасти. Лікар наздогнав його.

— Стривайте, — захекано промовив він. — Вам відомо щось, чого я не знаю? Я маю на увазі… причину смерті…

— На жаль, ні.

Поліціянт узявся за ручку, але лікар притримав двері. Він трусився, мов у пропасниці.

— Що сталося? Для чого це розслідування? Після стількох років?

— Цієї ночі хтось заліз до гробівця, в якому був похований хлопчик. І навідався до його школи.

— Хто… хто це міг зробити? Як ви гадаєте?

— Не знаю, — заявив лейтенант. — Певним у цій справі є лише одне: ці злочини, скоєні минулої ночі, — лише дерева, за якими не видно лісу.

20

Він довго їхав цілковито порожньою дорогою. У цих краях національні автошляхи нічим не відрізнялися від департаментських, а департаментські — від сільських путівців. Під блакитним, з пухнастими хмаринками, небом простяглися поля, на яких не колосилися хліба, не паслася худоба. Час від часу перед очима поставали високі кручі, що здіймалися над посрібленими видолинками, манливими, наче вовчі ями. Їзда через цей департамент скидалася на подорож у минуле, у часи, коли люди ще не знали ні хліборобства, ні тваринництва.

Насамперед Карім поїхав за адресою, яку йому дав Масе, — до будиночка, у котрому жила колись родина Жюда. Але кам’яниці вже не було. На її місці лишилося тільки руйновище, ледь помітне з-посеред сухих заростів диких