Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Куля зачекає.

Науковець попрямував до лабораторії, бурмочучи мимохідь:

— У суботу не було дощу.

— Я хотів би знати напевне.

Чоловік мав рацію. Коли вони надіслали запит до центрального метеорологічного посту, то виявилося, що в цей час над Ґерноном не було жодної грози, жодних опадів. Синоптичні супутникові карти на екрані комп’ютера не лишали жодних сумнівів: ані вдень, ані вночі в суботу над цим районом не впало жодної краплини дощу. У куті екрана з’явилися інші дані: вологість повітря, атмосферний тиск, температура… Науковець неохоче, крізь зуби, пояснив: протягом приблизно двох діб антициклон забезпечував суху погоду.

Ньєман попросив перевірити до ранку неділі, потім до вечора. Знову жодної грози, жодної зливи. Він розширив пошук до радіуса сто кілометрів. Нічого. Двісті кілометрів. Знову нічого. Комісар ударив кулаком по столу.

— Це неможливо, — скрикнув він. — У мене є доказ, десь мусив падати дощ. У якомусь ярку, на вершині якогось пагорка. Десь тут в околиці мусило дощити!

Метеоролог лише стенув плечима, далі клацаючи «мишкою», а на екрані тим часом над картою гір пливли різнобарвні тіні, хвилясті лінії та легкі спіралі, відтворюючи зародження ясного й безхмарного дня в самому центрі департаменту Ізер.

— Мусить бути якесь пояснення, — пробурмотів Ньєман. — Чорт забирай, я…

Задзвонив його мобільний телефон.

— Пане комісаре! Це Ален Дерто. Я тут поміркував над вашою справою з бурим вугіллям. Провів своє невеличке розслідування. Мені дуже прикро, але я помилився.

— Помилилися?

— Так, помилився. Такий кислотний дощ ніяк не міг пройти тут вихідними. І в будь-який інший день також.

— Але чому?

— Я довідався, що тепер навіть у країнах Східної Європи труби таких електростанцій, що працюють на бурому вугіллі, обладнують спеціальними фільтрами. Або ж спалюють малосірчисте вугілля. Одне слово, починаючи із шістдесятих років рівень такого забруднення значно знизився. Ось уже років тридцять п’ять дощі з такою кислотністю більше не випадають ніде. На щастя! Пробачте, що ввів вас в оману.

Ньєман мовчав. Еколог запитав із сумнівом у голосі:

— Ви впевнені, що цю воду було знайдено на трупі?

— Цілком упевнений, — відказав Ньєман.

— Тоді, хоч це й неможливо, ваш мрець потрапив сюди з минулого. Він-бо мав на собі краплини дощу, який падав тут понад тридцять років тому…

Пробурмотівши «до побачення», поліціянт завершив розмову.

Утомлено згорбившись, Ньєман повернувся до своєї машини. На якусь коротку мить йому здалося, що він натрапив на слід. Але зачіпка розтанула в його руках, розтеклася крізь пальці, наче та вода, насичена кислотами, і вся справа перетворилася на цілковите безглуздя.

Перш ніж сісти за кермо, Ньєман востаннє обвів очима обрій.

Сонце пронизувало скісними променями пухнасті хмарини, підсвічуючи золотом їхні химерні візерунки. Сяйво відбивалося від вершини Ґран-Пік-де-Бельдонн, укритої віковічними снігами, що мінилися різнобарвними відлисками. Як міг він, досвідчений слідець, раціональна людина, повірити бодай на мить, що якась хмарка вкаже йому місце злочину?

Як міг він…

Зненацька, повторюючи жест Фанні Феррейри, молодої альпіністки, він розпростер руки до вершин, що паленіли в сонячному промінні. Нарешті він збагнув, де вбили Ремі Кайюа. Він дотямив, звідки взялася вода, якій понад тридцять п’ять років.

Не з річок.

І не з хмар.

Вона взялася з льодовиків.

Ремі Кайюа було вбито серед льодовиків, на висоті понад дві тисячі метрів. Там, де щороку дощі перетворюються на лід і лишаються навіки в прозорій кристалічній формі.

Ось, де було скоєно злочин. Нарешті Ньєман мав щось конкретне.

IV

17

Була перша година дня. Карім Абдуф зайшов до кабінету Анрі Крозьє й поклав йому на стіл свій звіт. Комісар був зайнятий, писав якогось листа. Навіть не глянувши на Карімові аркуші, він запитав:

— Що там?

— Це були не скіни, але вони бачили, як із гробівця виходили дві постаті. Тої самої ночі.

— Вони їх описали?

— Ні, було надто темно.

Крозьє нарешті зволив підвести очі.

— Брешуть, мабуть.

— Не брешуть. До гробівця лазили не вони.

Карім замовк. Запала тривала мовчанка.

— Ви мали свідка, комісаре, — знову заговорив лейтенант, наставивши вказівний палець на чоловіка, що сидів за столом. — Ви мали свідка й нічого не сказали мені про це. Хтось вам повідомив, що бачив, як тої ночі скіни вешталися біля цвинтаря, і ви вирішили, що це їхніх рук справа. Але насправді все набагато заплутаніше. Коли б ви дозволили мені розпитати вашого свідка, я…

Крозьє заспокійливим жестом підняв руку.

— Не гарячкуй, хлопче. Тутешній люд довіряє тільки тим, кого давно знає. Тим, хто народився в їхньому місті. Тобі ніколи не розповіли б і десятої частини того, що запросто виклали мені. То це все, що ти довідався від бритоголових?

Карім глянув на плакати, що прославляли «захисників миру і спокою». На одній із металевих шафок поблискували кубки, що їх Крозьє здобув за перемоги в різноманітних стрілецьких змаганнях.

— Скіни також бачили білу автівку, — сказав лейтенант, — що їхала від цвинтаря по шосе D143 приблизно о другій ночі.

— Марка машини?

— «Лада». Або якась інша східноєвропейська. Треба, щоб хтось узявся за неї. Такі автівки не часто трапляються в наших краях…

— Чому б тобі самому й не перевірити?

— Комісаре, вам же відомо, чого я прагну. Я допитав скінів. Тепер я хочу ретельно оглянути гробівець.

— Сторож мені сказав, що ти вже був усередині.

Карім пропустив останні слова повз вуха.

— З’ясували щось на цвинтарі? — запитав він.

— Анічогісінько. Жодних відбитків пальців. Жодної, бодай найменшої вказівки. Будемо прочісувати всі околиці. Якщо це таки були вандали, діяли вони вкрай обережно.

— Це не вандали. Це були професіонали. Або щонайменше ті, хто достеменно знав, що шукає. У цьому гробівці похована якась таємниця, і вони прийшли, щоб вивідати її. Ви вже попередили родину? Що сказали батьки? Вони згодні, щоб ми…

Карім затнувся. На пиці Крозьє була намальована ніяковість. Лейтенант сперся долонями на стіл і став чекати на відповідь. Зрештою комісар пробубонів:

— Ми не знайшли його родини. Ні в Сарзаку, ні в інших містах департаменту немає нікого з таким прізвищем.

— Похорон відбувся у вісімдесят другому році. Мали ж лишитися якісь документи, записи…

— Наразі не маємо нічого.

— А свідоцтво про смерть?

— Нема. Принаймні в Сарзаку нема.

Обличчя Карімові аж засяяло. Він крутнувся й заходив по кабінету.

— Щось тут не так із цією могилою, із цим хлопчиком. Я впевнений. І це все пов’язано з тим проникненням до початкової школи.

— Каріме, у тебе надто бурхлива уява. Існує тисяча пояснень цієї загадки. Може, хлопчик Жюд — не