Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Тримаючись за голову і шатаючись, Дітар вийшов з каюти. В голові дзвеніло. Пам'ять відновлювалася фрагментами. Навкруги нікого не було. Дітар озирнувся в пошуках човна, але не залишилося жодного. Він підійшов до корми і побачив вдалині Сатану.

– Відпусти Тарсішу! – Закричав з всієї сили чернець.

– Ну яка це Тарсіша, – прокричав у відповідь капітан Сатана, – це Дарина! Донька царя Соломона! Законна спадкоємиця на трон! Хто з нею одружиться, той стане наступним Царем Світу!

– Ти зрадник!

– А ось і ні. Ми домовилися, що я доставлю тебе на цей берег, і ти тут. Ти хотів врятувати Тарсішу і ось! – Відпустивши весла, він показав на дівчину, що лежала, в човні. – Рятуй же її! Я виконав свою частину договору.

– Я вб'ю тебе! – Продовжував кричати Дітар.

– Спробуй. – Поправив його Сатана. – Я не потерплю ще однієї невдачі! Тільки не тут!

– Не тут, так в іншому місці. – Сказав Дітар і вже збирався пірнути у воду і плисти за шлюпкою, як голос Сатани зупинив його.

– Краще тобі залишитися на судні, чернець. – Кричав він, спливаючи все далі. – Для твого ж добра, Дітар!

– Що?

– Подумай, як ти рятуватимеш своїх друзів з цього проклятого берега. На чому? Рятуй корабель – ззаду туман!

Чернець обернувся і зрозумів, що блакитний туман вже занадто близько, частина корабля вже почала пропадати в ньому. Він був густим і щільним, що робило його фізично відчутним. Дітар знову обернувся на спливаючий човен з Тарсішею, вона була вже занадто далеко. Шум весел все ще доносився до ченця, але кожного разу він ставав тихіше, а коли туман поглинув і ченця, то і зовсім затих.

Хмара туману приховала судно і ченця в своїх обіймах. Ні світло, ні звук не могли пробитися через його густоту. Дітар намагався роздивитися шлях до каюти, але не міг побачити навіть власні руки. Тримаючись за перила, він спробував намацати хоть щось. В вухах задзвеніли різні голоси. Дітар впав на підлогу. Звук перетворився на гул і він бачив, як у тумані іноді сяяли синюваті блискавки.

– Що відбувається? – Питав себе чернець.

Дітар лежав на підлозі і чекав коли туман розсіється. Після розповіді Сатани про ці хмари, він міг опинитися зовсім у незвіданому місці. Через хвилину Дітар зумів розгледіти дерев'яну підлогу, а потім і свої руки.

– Туман йде. – Завірив себе чернець і підвів голову.

Дійсно, хмара проходила далі і Дітар поступово зміг роздивитися судно і його деталі. Він встав на ноги і вдивлявся на берег. Туман все ще заважав бачити так далеко, і суші не було, але розгледів жовто-червоні вогні. Берег рептилоїдів горів вогнем. Шлюпок більше не було. Ні Сатани, ні Тарсіши, ні Агіаса з ченцями.

– В тумані час перевертається з ніг на голову. – Згадав слова Сатани Дітар. – Де ж я тепер? Скільки часу пройшло? Що сталося?

Гучний звук перервав роздуми ченця. Позаду, сурмили в ріг, і чернець обернувся на джерело звуку. Перед ним з'явилася ціла флотилія військових кораблів. Сотня судів, пливли прямо до палаючого берега. Вони з'являлися зі всіх боків. Зліва, зправа, ззаду і навіть попереду. Раптом чернець виявився оточений.

– Друзі це або вороги? – Подумав чернець і забіг на капітанський місток. Воювати самостійно на цьому судні було неможливо, але і бігти було нікуди.

Такі люди, як Дітар не знали слова "здатися", тому чернець готувався стояти до кінця. Дітар придивився і побачив прапор, де Ханой Побідоносець вбиває змія. Чернець не встиг зміркувати, що відбувається. Вже через кілька хвилин кораблі були зовсім поряд і готували свої абордажні крюки. Дітар витягнув свій меч і встав до штурвалу. Тепер він капітан, і без бою корабель не віддасть!

Глава 76

"Чернець не покине поле бою, доки війна не закінчена".

Заповідь Сімдесят шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.

Флотилія розташувалася навколо судна ченця. Великі трищоглові кораблі стояли впритул, і Дітар міг бачити озброєних солдатів. Списи, сокири, мечі, луки і багато іншої зброї було в руках моряків. Вони явно були готові до будь – яких видів нападу. Не встиг чернець спуститися з містка, як на борту з'явився перший загін солдатів. Дітар приготувався до оборони, але воїни не нападали. Вони розбрелися по кораблю, обшукуючи його і займаючи різні рівні судна. За ними з'явилися інші і вже через кілька хвилин, корабель був забитий воїнами.

Чернець був на сторожі, але атакувати першим не збирався.

– Цей корабель наш єдиний шанс повернутися назад. – Роздумував Дітар. – Не можна допустити, щоб з ним щось трапилося.

Він окинув поглядом флотилію і ще раз здивувався кількості кораблів. Сотня, а може і більше військових судів насувалася, як хмара на берег рептилій.

– Чернець! – Окликнув Дітара один з солдатів.

Дітар промовчав.

– Ти тут один? – Знову запитав його солдат.

– А ти знайшов ще когось? – Перепитав Дітар.

– Ханой чекає тебе! – Знову повідомив солдат, і чернець розслабився.

– Ви армія Агарти?

– Саме так. Ящери заплатять за те, що зробили з Соломоном.

Дітар підійшов до солдатів, не ховаючи своєї зброї.

– І далеко зараз Ханой? – Поцікавився новий капітан судна.

– На своєму кораблі. – Відповів моряк. – Ми проведемо тебе.

Солдати спустилися в невеликий човен. Дітар сів поруч. Моряк погріб у бік найпершого корабля. Він був більше інших і йшов попереду, ведучи за собою армію. Три великі щогли тримали вітрила білого кольору. Висота судна була метрів до десяти, довжина не менше шістдесяти. Він містив у собі більше солдатів та вантажів, ніж будь – який інший корабель. Підгрібаючи впритул до його борту, моряк склав весла і голосно свиснув. Вгорі з'явилася лиса голова, яка тут же зникла.

Після неї в ченця полетіла мотузка, від якої йому прийшлося ухилитися.

– Підіймайся! – Сказав йому солдат, Дітар схопився за кінець і подерся вгору, впираючись ногами в борт судна.

Слідом за ним поліз матрос і його напарник. Виявившись на палубі, він одразу потрапив в обійми Ханоя. Потужними руками командир війська притиснув ченця до себе і зробив кілька хлопань по спині.

– Ти саме вчасно. – Сказав Дітар.

Ханой випустив його з обіймів і сказав:

– Справжній чоловік, давши слово, завжди тримає його.

– Але чому ти передумав? – Здивувався чернець. – Адже ти не хотів плисти!

– Потрібно завжди приймати сторону своїх. – З посмішкою сказав Ханой і додав. – Але це ми обговоримо потім, між собою.

– На раді я бачив, що в тебе вже є план. Авраал був правий,