Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Може, Юдіт змогла б...

— Ні, — категорично заперечив він. — То моє лігво, їй там не місце.

— Далеко?

— Приблизно година їзди.

— Спробую, — пообіцяв я.

— Було б фантастично! Ще перед вихідними, як гадаєш?

— Поїду, щойно з’явиться можливість, окей, Юсефе?

— Звичайно! Як тобі буде зручно.

Я мав би відмовитися, але щось загадкове таїлося в тому чоловікові, що мені завжди було простіше погодитися. Можливо, непохитна впевненість, що інші мають робити йому послуги. Хай там як, але я погодився і тепер жалкував. Я адвокат, а не хлопчик на побігеньках До того ж, навряд чи суд оплатить мені цю поїздку.

Юсеф Мардал намалював просту й зрозумілу карту, та я однаково пропустив поворот з головної дороги. Довелося розвернутися і проїхати ще кілька кілометрів, доки таки знайшов потрібний з’їзд. Нечисленні хатинки в невеличкій долині мали здебільшого занедбаний і нежилий вигляд. Лише на одному хуторі з димаря вився тоненький стовпець сизого диму — хтось там жив відлюдником.

Ще за кілька кілометрів я добрався до напіввідчинених воріт з поламаним висячим замком. Я припаркував авто на узбіччі й далі пішов пішки.

Приємно було розім’яти ноги після довгої їзди. Між коліями від коліс росла трава, у ямах на дорозі стояла брудна дощова вода. Через кілька сотень метрів я з сонця увійшов у тінь, і відразу здалося, ніби температура повітря впала на багато градусів. Хутірець стояв у самому кінці дороги, оточений крутосхилими пагорбами. Я задер голову до неба, оцінив розташування сонця, тіні над дном долини й зробив висновок, що в цю пору року сонячне світло ніколи сюди не сягає.

Навколо пустка й руйновище — окремий світ, світ у собі. Не хотів би я, щоб у такому місці минало моє дитинство.

Подвір’я заросле бур’янами, дуже давно людська нога не топтала трави перед порогом маленького житлового будиночка. Колись його стіни були білими, а карнизи — блакитними. Блакитна фарба облущилася, сіро-чорний грибок розповзся деревиною.

Ключ я знайшов у щілині в фундаменті, як і казав Юсеф. Усередині тхнуло пліснявою і гнилизною — старою хатою, у якій давно ніхто не жив. Я зайшов на кухню. Маленький стіл, застелений червоною клейончастою скатертиною, два червоні пластмасові стільці, синій дерев’яний ослін, помальований на біло, стародавній креденс. З цікавості я почав відчиняти кухонні шафки. В одній — розмаїті горнятка й тарілки, надщерблені чи потріскані. У другій — три пачки меленої кави. В одному кутку — допотопний умивальник з іржавими плямами на дні. Я відкрутив крана, але з нього навіть краплі води не впало.

Кімната була зовсім крихітна: канапа і два фотелі навколо журнального столика. Димар чавунної грубки на дрова вивалився зі стіни. Під одним вікном стояв стіл зі стосиком аркушів паперу — усе, як казав Юсеф. Я бігцем їх погортав. Кілька рядків англійською могли бути словами до пісень, кілька сторінок з окремими, не пов’язаними між собою реченнями, решта — густо списані текстами. Я стенув плечима, згріб усе докупи й поклав у пластикову торбинку, яку прихопив з собою.

Під короткою стіною стояв педальний орган. Я двічі натиснув ногою на одну педаль, пройшовся пальцями по клавішах, але видобув лише важке, астматичне хрипіння.

Потім подався на другий поверх. Дві спальні по обидва боки від сходів. Одна — з побіленими стінами й двоспальним ліжком без матраців. Друга — менша, небілена, зате з постіллю на ліжку, ковдрою та подушкою.

Кімната Юсефа, подумав я.

Якщо я сподівався, що Юсефова спальня щось мені про нього розкаже, я помилився. Там зовсім нічого не було, ні картин, ані плакатів, ані навіть фіранок на вікні — лише мертва комашня на підвіконні. Я виглянув через брудну шибку надвір — сірі скелі. Коли обернувся назад, в око впали якісь літери, вирізані на дерев’яній стіні біля ліжка. Я нахилився, відчув кислий запах постільної білизни. ЛК, РМК, СЛЛ, КФ, РК. Хтозна, що воно таке, літери могли означати все, що завгодно.

Я зійшов донизу, замкнув за собою двері, поклав на місце ключа. Я достатньо надивився на цей забутий Богом хутір, та все ж перетнув подвір’я і зазирнув до невеличкої стодоли. Вона була майже порожня. Під однією стіною стояв припертий плуг, напевно, від трактора, з балок під дахом звисали іржаві ланцюги, у кутку — домашній реманент, коса, кувалда, лом. У пень, на якому кололи дрова, застромлена сокира, теж іржава. Я узявся за древко, але лезо сокири наче вросло в колоду. Я щосили потягнув, і сокира зненацька вискочила, аж я поточився назад. Я відклав її на штабель дров.

Двері праворуч стояли відчинені. Я заглянув у темряву, ледь роздивився бетонну підлогу, трухляві дошки, кілька стійл для худоби. Стара кошара.

Гнітюче місце. Цілком могло породити вбивцю, додумалось мені, але тут же схаменувся, усвідомивши безглуздя своєї думки. У Західній Норвегії, у Вестланні, таких злиденних хуторів на безлюдді купа. Там колись жили переважно роботящі й чесні люди.

Розділ 29

Сюнне перебралася зі свого помешкання до Дідріка. Я запропонував свою допомогу, але вона сказала, що в тому нема потреби, що більшу частину меблів забирати не буде і що, попри все, вона має друзів, які фізично більше надаються до перенесення важких речей, ніж я. Легку образу, з якою я успішно впорався, переважило полегшення, що мене це оминуло.

— Де святкуватимеш Різдво? — поцікавився я. — У Дідріка чи в мами?

Ми разом вийшли з контори й зупинилися перед «Галереєю», біля входу до торгового центру.

— Мама зібралася на Південь. Ми з Дідріком поїдемо до його батьків, до Конгсберґа.

— Ти ще з ними не бачилася?

Сюнне спохмурніла, заперечно похитала головою.

— Ні.

— Ти їм неодмінно сподобаєшся!

— Не в цьому суть... Просто хотілось би уникнути Різдва в чужому товаристві. Різдво треба святкувати з найближчими, щоб можна було цілий день тинятися хатою у піжамі, об’їдатися марципаном і дивитися давні фільми. Таке ось...

— Ти завжди бажана гостя у мене, — сказав я. — Я неодмінно куплю марципан.

Сюнне смішно скривилася.

— Спокусливо, але... Дідрік милий і толерантний, але, мабуть, замало толерантний. А ти де святкуватимеш Різдво?

— Я ж маю батька.

— О, так, я забула.

Не думаючи, що роблю, я обійняв її.

— Усе буде добре, ось побачиш...

Я ще