Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Дорога туди зайняла три чверті години. Спершу виїхати з Бергена, потім проїхати Нургордаланнським мостом і далі на північний схід почерез неоковирний, сірий, похмурий світ маленьких убогих хуторів, розташованих упритул до позбавлених архітектурного смаку віл, — свідків давніх бідаків і нових багатіїв. Нафта змінила ці села, принаймні на позір.

Продавчиня у маленькій крамниці приязно всміхалася, видно, зраділа відвідувачеві.

— Звісно, — сказала вона. — Я знаю, де мешкають Тулоси. Проїдете далі ще сто п’ятдесят метрів, а тоді звернете ліворуч і вниз похилою вуличкою. Але їх ще, мабуть, немає вдома. Зазвичай їздять щовівторка до Кнарвіка на закупи. Навряд чи повернуться до другої.

— Ви їх добре знаєте?

— Тьондера — ні, а старий Тулос щосереди грає в карти з моїм дідом.

Щось наче майнуло на її обличчі, незначна, майже непомітна зміна міміки.

— Може, чогось бажаєте? — запитала вона.

— Сьогодні гарна днина... Я візьму морозиво-ріжок, доки чекатиму. З полуницею, не з шоколадом.

Бічну вуличку я знайшов одразу, а потім і подвір’я з доглянутим старим житловим будинком з одного боку і меншим, сучасним будиночком — з другого. Продавчиня мала рацію — удома нікого. Хутір стояв у гарному, захищеному від усіх вітрів місці. Садиба прибрана й охайна. Після зневажливих слів Юсефа я очікував побачити щось зовсім інше. Я сів на лавку. Час до часу на прибережні каменюки внизу, у бухточці, м’яко накочувалися хвилі від катерів, що пропливали неподалік. Чайка вимальовувала в повітрі невидимі візерунки.

Я вже сумнівався, чи було добрим помислом приїхати сюди. Але що робити? Коли я попросив Ґюннара Маркюссена перевірити родину Тулосів, він висміяв мене телефоном.

— Ти забагато начитався книжок, Бренне, — таким був його єдиний коментар.

Я почув звук двигуна ще до появи самого автомобіля, а за хвилину на подвір’я закотився великий, блискучий, доглянутий БМВ. Я встав з лавки. Дідуган з довгим до пліч сивим волоссям вийшов з-за керма, гостро зиркнув на мене, а тоді обійшов «танк» і відчинив пасажирські дверцята. Чоловік, якому старий допоміг вийти з авта, був значно молодший і огрядніший, з такою ж довгою гривою, хіба лиш не сивою. Він нетвердо стояв на ногах.

— Зачекайте хвилинку, — сказав до мене старий.

Підтримуючи хлопця рукою за стан, він повів його через подвір’я. Обидва зникли в найменшому будиночку. Минуло майже десять хвилин, доки старий вийшов знову, сам, і рушив до давньої житлової будівлі, відчинив двері.

— Заходьте, — запросив він мене.

Я послухався, увійшов за ним до надзвичайно гарної оселі. Усе тут було охайним, функціональним, позбавленим милих дрібничок і цяцьок. Чоловік, який багато років живе самітником, подумав я.

— Мікаель Бренне, — назвався я, подаючи руку.

— Я знаю, хто ви, — сказав Борд Тулос.

Я теж знав, що йому шістдесят вісім років, але він ще був міцно збитий, з прямою спиною. Джинсова сорочка випрана і випрасувана. З нагрудної кишені стирчала жовта пачка тютюну. Кулаки нівроку міцні, тильний бік долонь порослий цупким, чорним волоссям.

Мабуть, я мав здивований вигляд, бо він пояснив:

— Ми тут, у глушині, теж читаємо газети. Ви — адвокат Юсефа. Якого дідька вас сюди занесло?

Я відповів запитанням на запитання.

— Що з Тьондером? Напився?

Старий довго й уважно дивився на мене, похитав головою.

— Тьондер випив лише один кухоль пива. Він не п’яний.

— А мені здалося, що п’яний.

— Багато кому так здається, але всі помиляються.

— Тоді прошу вибачення. Він хворий?

Сміх старого нагадував скоріш уривчастий гавкіт.

— Хворий? Можна й так сказати. Він став таким, відколи твій клієнт розкроїв йому голову лопатою.

— О, я не думав... я знав, що його покалічено, але гадав, він оклигав...

— Лікарі теж вірили, що оклигає. Дає собі раду на щодень, але вже ніколи не буде таким, як колись. Ви ж бачите, у якому він стані лишень від одного кухля пива.

— Вибачте, — сказав я ще раз. — Я сподівався, ви розкажете мені про Юсефа, хоча й... Ви ж давно його знаєте?

Чоловік коротко кивнув.

— Майже все його життя. Юсеф і Тьондер разом ходили до школи, разом бешкетували, разом почали прикладатися до пляшки, разом грали оту свою диявольську музику й трахали тих самих дівчат.

— Їхня музика — не ваш стиль?

Джинсова сорочка, джинси «Левіс», начищені до блиску ковбойські чоботи. Не інакше, як пошановувач «кантрі».

— Ви про «блек-метал»? Вереск, ревисько і чортзна що! А вам таке подобається?

— Ні, — відповів я. — Ніколи й не подобалося. Розкажіть трохи про Юсефа.

— Хлопець, з біса, розумний, це треба визнати. Набагато розумніший за Тьондера. Тобто Тьондер і до каліцтва не мав бозна-якої світлої голови. А Юсеф міг бути старанним у школі, якщо хотів. Це він заразив хлопців «блек-металом». Хочеш знати мою думку, ніхто з трьох інших друзів уявлення не мав, у чому родзинка тієї музики. Їх більше цікавив алкоголь, дурман і дівки, а Юсеф хотів мати відразу все — повний комплект. Сповідування сатанізму зміцнило його самооцінку вільної людини в світі, де Ісус зробив нас усіх рабами. Він міг годинами розповідати оті небилиці. Інші лише слухняно йшли за ним, недопетруючи суті. Юсеф — попереду, решта сунули за ним отарою.

— Що можете сказати про його родину?

— Батько працював водієм фури. Кудись зник ще перед тим, як хлопчисько пішов до школи. Матір була хвойдою.

— Хвойдою?

— Шльондрою. Лярвою. Повією. Розставляла ноги перед усіма, хто пригощав горілкою. Знаю, бо був одним з тих, хто пригощав, — знову короткий гавкучий смішок. — Нема, звісно, чим хвалитися. Половина Нур-Гордаланну перетрахала її до мене, а друга половина — після мене.

— То дитинство він мав не радісне, — завважив я.

— Хочу закурити, — сказав Борд Тулос.

Він перейшов вітальню. Ковбойські чоботи цокали по підлозі. Я вийшов за ним на веранду, став поруч, доки він звичними рухами скручував самокрутку.

— Не знаю, нащо ви прийшли, — промовив він, не дивлячись на мене. — Якщо хотіли почути щось добре, то помилилися. Той чоловік справжній диявол — ось у чому істина. Він позбавив мене сина, якого я колись мав. Юсеф уже переміг тоді в бійці. Тьондер