Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Я планував забрати батька на Святвечір додому, та начальниця відділення лиш скептично глянула на мене.

— Як хочете, звісно, — сказала вона. — Ніхто вам не боронить, але ліпше самі прийдіть сюди. Його ж треба помити й перевдягнути, а тут, де все під рукою, зробити це простіше.

Начальниця бачила моє вагання.

— Ми запрошуємо на вечерю і родичів. Будуть сирокопчені баранячі реберця, — спокушала вона мене.

Я легко піддався. Не пригадую, чи батько хоч раз міняв мені в дитинстві підгузки. Навіть уявити собі таке годі. А думка, що доведеться міняти підгузки йому, мене лякала. То вже остання межа. Перейти її однаково, що перевернути все з ніг на голову, коли батько стане дитиною, а я — незворотно дорослим.

— Ваша правда, ліпше, мабуть, я до вас приїду.

— Ми вечеряємо о п’ятій, — сказала начальниця.

Каша вивалювалася батькові з кутика рота, я обережно її обтирав. Я знову підніс ложку йому до рота, але він міцно стулив губи й відвернувся. Або наївся, або ж стомився боротись зі своїм утрудненим ковтанням. Я небагато в нього запхав, заледве третину з маленької мисочки. Дивився на його руки, шкіра поверх кісточок і синіх вен тонка, наче сторінки в псалтирі. Литки, що визирали з-під пледа, сухі, мов цурпалки.

Моя порція баранячих реберець стояла майже неторкана на столі. Я втупився невидючим поглядом у стільницю, змусив себе з’їсти ще кілька шматочків. Зрештою, не витримав більше, встав, подякував за трапезу, схопив інвалідний візок і покотив батька коридором зі стінами такого ж кольору, як пюре з брукви, яке лишилось недоїдене на моїй тарілці.

«Мабуть, не завжди віриться, але для них дуже важливо побути разом зі своїми рідними, з тими, хто їх любить», — не раз казали мені доглядальниці зі старечого будинку. Я щоразу кивав, ввічливо усміхаючись. Що насправді означає «любити когось»? Чи не функція це спільної пам’яті, спільних переживань, результат наших переплетених життів, які надають сенсу минулому й майбутньому? Я любив свого батька, але чи любив я чоловіка, який сидів переді мною в інвалідному візку? Він навіть не знав, як мене звуть; не знав, що я його син і не знав, чим я займаюся. А може, усе-таки знав у якийсь недоступний мені спосіб? Я дуже на це сподівався.

Коли прийшли його підмивати, я подався геть.

Я їхав пустельними, безлюдними вулицями; здавалося, ніби країною пройшлася пошесть чуми. Я думав про Юсефа Мардала в тюремній камері. Я думав про Сюнне за столом з людьми, які пильнували за кожним її рухом і прицінювалися, чи підходить вона чоловікові, з яким разом живе. Дідріком, якого вона кохає.

І ще, попри заборону самому собі, я думав про Геллє Мьорк.

Я дозволив собі гіркий подарунок — мить туги. Її уста, її усмішка, запах шиї уранці, важкий, хмільний смак її лона. Сьогодні ж Різдво, хай там що!

Розділ 30

Першого різдвяного ранку сніг тоненькою повстю укрив землю, ніби присипав цукровою пудрою навколишній світ. Настрій відразу шугонув угору. Сніг завжди робив мене радісним і щасливим. Я навіть задумався, чи не вирушити на прогулянку на Фльоен або навіть розшукати бігові лижі, ось тільки тоді довелось би поїздити околицями в пошуках сніжної лижні.

Доки я стояв перед вікном з горням кави в руках і зважував усі «за» та «проти», щось зачепило мою увагу. Виразні, чорні сліди на білому снігу перетинали навскоси мій моріжок.

Звідки вони там узялися? Між моїм і сусідським садком — високий живопліт; продертися можна, але то непроста справа. Нащо комусь крізь нього дертися? Тут не було кому й куди скорочувати шлях.

Я одягнув пуховика і вийшов у сад. Було дуже холодно, аж за вуха щипало. Обійшовши кут будинку, побачив, що сліди тягнулися вервечкою уздовж стіни будинку, а далі вели за садову хвіртку. Без сумніву, тут пройшла людина. Хоч більшість слідів уже припорошило снігом, в одному місці залишилися дуже чіткі відбитки.

Просто перед дверима на веранду.

Цього разу списувати на те, що щось привиділося, не було підстав. Хтось стояв на верхній сходинці веранди й заглядав крізь скляні двері. Можливо, який нічний волоцюга або заблукалий п’яниця, або випадковий злодюжка шукав, чим поживитися. Та я мав дуже великі сумніви.

За годину я сидів в авті й знову їхав на острівний архіпелаг на північ від міста. Усі дороги вели туди цього року. Поступово сніг зник, краєвид за вікном мінився усіма відтінками охри, здавався голим і кістлявим, наче давня падаль, обгризена до голих кісток.

Я ще досі закипав люттю на згадку про сліди в снігу. Був певний, що то Борд Тулос побував у моєму садку. Я мав намір використати його на суді, щоб змусити суддів завагатися у винуватості Юсефа, але то було професійне рішення, яке не мало стосунку до родини Тулосів особисто. Звісно, старому Тулосові таке не могло сподобатися, але це — частина гри, і ніхто не давав йому права вдиратися у мій приватний простір.

Я звернув з головної дороги на стрімкий спуск до садиби, заїхав на подвір’я. Роздуми дорогою змусили мене, зрештою, чесно визнати, що мій гнів породив страх. Щось у цьому старому лякало мене. І причиною були не доволі мелодраматичні погрози й не усвідомлення, що колись він позбавив життя іншу людину, а, отже, здатний на виняткове насильство. Кому ж, як не мені знати, — подібних типажів багато.

То було щось інше, чому я не знаходив визначення. Відчуття, ніби ніщо на світі йому не важить, ніби він може вчинити що завгодно й піти далі, немов би нічого й не трапилося.

Мені в житті траплялися такі типи, і щоразу здавалося, наче я стикався з представниками нелюдської раси. Бажання завдати іншій людині жорстоких страждань я сприймав, як якесь відхилення, хворобу. А такі, як Борд Тулос, змушували мене сумніватися, чи не помилявся я. Повернутися до них спиною, вдати, ніби вони не існують — не завжди вихід.

Надто, коли один з них стоїть серед ночі перед вікном твоєї вітальні й заглядає у дім.

Я вийшов з авта й рішучим кроком пішов через подвір’я, витираючи до штанів спітнілі долоні.

Нарешті він відчинив двері. На мене дивився старий