Числа Харона - Марек Краєвський
Важко дихаючи, він зупинився під дверима квартири номер 3. Постукав у зелену шибку, обрамлену із трьох боків металевими сецесійними колосками.
— Ти що, у біса, закохався? — мовив він до себе, відсапуючись. — Що поганого в ménage à trois? Хіба те, що тебе там учора не було!
Останнє запитання й недвозначну відповідь почула Рената Шперлінг, яка стояла у дверях помешкання, вочевидь спантеличена й занепокоєна.
— Доброго дня, панно Ренато, — озвався він, простягаючи їй букет троянд. — Пробачте мою поведінку в Гутмана. Я був п’яний, мав гарячку, крім того... мене ніщо не виправдовує... Хіба лише те шаленство, яке мене охопило...
Рената стояла перед ним, опустивши руки вздовж вузьких стегон. На ній було світле плаття, оздоблене спереду чорними ромбами. Шию й талію дівчини прикрашали великі сірі банти. Вона не озвалася й не глянула на свого гостя. Але й не захряснула перед носом двері, явно даючи йому якусь надію.
— Будь ласка, прийміть ці квіти, і тоді я спокійно піду, — Попельський намагався використати свій шанс і відразу обрав покірливий тон. — Сумний — так, у розпачі — так, але спокійний. Мене охопить мертвий, безнадійний спокій. Та це краще за те шаленство, яке огортає мене, коли я вас бачу...
— Всьо є добре, панно? — поцікавився сторож, який стояв між поверхами, прислухаючись до кожного слова.
— Так, пане Дудеку, все гаразд, — з-за Ренатиного плеча визирнула висока струнка блондинка. — Та заходьте-бо! — нетерпляче кинула вона Попельському. — Бо двері відкриті, й мухи летять.
Едвард не знав, кому дякувати: цікавому сторожеві чи безцеремонній панні, котра, як він здогадувався, і була Маріанною Столецькою. Не встиг, проте, подякувати дівчині, бо та, цокаючи пантофлями, вийшла на балкон.
— Прошу до нашої кімнати, — промовила Рената.
Попельський опинився в маленькій кімнатці, вікна якої виходили на вулицю, де вчора він чув звуки еротичного екстазу. У приміщенні стояли два залізні ліжка, дві ширми й миска на мосяжній різьбленій підставці. За ширмами на стіні були вішаки із сукнями, блузками та спідницями. «Бракує хіба що бюстгалтерів і панчіх, то було б, як у борделі, — подумав Попельський. — За цими ширмами вони, певне, миються. А тоді зсувають докупи ліжка й займаються ménage à trois».
Сперся спиною на стіну. Різкий біль, якого він сам собі завдав, допоміг відкинути цю ницу, проте водночас збудливу думку. Обоє стояли, оскільки єдиним місцем, де вони могли б сісти, було ліжко. Попельський аж спалахнув від самої думки про таку фамільярність.
— То ви приймете квіти від мене?
— Так, — Рената взяла букет і поклала його на столику між ліжками. — Я не злопам’ятна. Але будь ласка, не приходьте сюди більше! Власниця помешкання, пані Зиморович, не дозволяє нам приймати чоловіків...
«Отже, учора власниці не було, — подумав він. — А може, була? Тоді... Невже вчора вони між собою?! Ménage à deux [36]?».
— Мені треба з вами побачитися, — мовив він хрипким голосом. — Це дуже, дуже важливо...
— А ви зухвалий! — панна Шперлінг зальотно посміхнулася. — Спершу прохаєте про одну послугу, пробачення, і відразу ж про іншу...
— Не позбавляйте мене надії! — попрохав він своїм м’яким, лагідним басом.
— Надії на що? — споважніла Рената. — Чи не забагато ви собі дозволяєте, любий пане?
— На те, щоб стати кращим, — до цього питання Попельський був готовий. — Завдяки вам. Після останньої нашої зустрічі я почувався негідником. Як людина важкохвора морально. Нині ви мене почасти вилікували, а я прагну бути зовсім здоровим! І найефективніші ліки у ваших прекрасних руках!
— Які ж це чудотворні ліки?
— Ви погодитеся прийняти моє запрошення до «Лувру»? Це першокласний ресторан, недалеко від вашого дому, якихось п’ять хвилин звідси, — швидко говорив він. — Повечеряємо, поговоримо, а тоді я проведу вас додому. Невже я прошу забагато?
— Сама не знаю, — завагалася Рената.
— Це значить «так»? Ви згодні?
— Угадайте!
— Тоді я по вас прийду!
— Ні, не треба, щоб вас побачила пані Зиморович!
— Сьогодні о восьмій у «Луврі»?
— Я вже вам сказала: вгадайте! А зараз ідіть уже!
— Люблю загадки й добре розв’язую головоломки, — Попельський підніс до вуст вузьку долоню, яка попервах пручалася, а потім зробилася податливою. — Я певен, що відгадав! «Лувр». До побачення в Парижі сьогодні ввечері, панно Ренато!
Збіг сходами вниз легко, мов юнак. Біля відчинених воріт сидів сторож і дрімав на травневому сонечку. Коли Попельський зупинився біля нього, Дудек прокинувся.
— Закурите? — Попельський простягнув йому портсигар з улюбленими «Єгипетськими».
Той витягнув дві сигарети, одну встромив у рота, другу заклав за вухо.
— Для брата у війську, пане Дудеку? — запитав Попельський, задоволено затягуючись.
— Ая, щось си хлопчина фест розкурився!
— Скажіть-но мені дещо, пане Дудеку, — Едвард витягнув з гаманця чергові двадцять грошів. — Учора об одинадцятій вечора пані Зиморович була вдома чи ні?
— Не було її, — сторож простягнув руку до грошей. — Поїхала на дачу до Брюховичів, а ниньки вертає!
— А обидві панни були? — Попельський виявився спритнішим, і монети сторожеві не віддав.
— А то чого ви такий скорий! — Дудек ласо дивився на гроші. — Таке більше коштуї!
— Це все мені й так задорого обходиться, — Попельський заховав монету до кишені й рушив залитою сонцем вулицею.
— Та чекайте! Але ж бо ви швидкий! — сторож підбіг до Едварда й прошепотів йому на вухо: «Чорнявої біні[37] не було, а в панни Столецької то цілу ніч інжинер був».
— Який інженер? — у Попельському прокинувся поліцейський. — Ви його знаєте?
— Та я ґанц[38] забув-им, як він си називаї!
— А це вам не нагадає? — у випещених пальцях Попельського блиснули двадцять грошів.
— Той цванциґер[39] мині геть-чисто все нагадав, — Дудек сховав монету. — Інженер граф Бекерський. Маї виликий маєток, али де, то я ни знаю.
Попельського огорнула така ненависть, що він побачив, як власник маєтку в Стратині лежить у крові й блювотинні біля кам’яниці. Простягнув сторожеві руку. Краще, аби він був на його стороні, коли із Бекерським — рано чи пізно — станеться щось