Числа Харона - Марек Краєвський

— Бо, певне, вельможний пан граф заплатив йому або залякав, — замислено мовив Попельський. — Він вважає себе середньовічним сеньйором, якому належить право primae noctis[42]...

— Слухай далі, — Заремба роззирнувся залою, поглядом шукаючи жінку, на яку чекав його друг. — Наш граф — завзятий націоналістичний діяч, антисеміт і фанатичний русофіл. Віднедавна виявляє неабияку політичну активність, кажуть, наче він збирається кандидувати до сейму й шукає собі спільників. Оце й усе. Більше гріхів не пригадую. Піду додому, приголублю Владзю.

— Спасибі, — Попельський швидко занотував у пам’яті почуте. — дуже тобі вдячний, мій дорогий.

— Ого, який ти нині ґречний, який чемний! А я ж нічого особливого для тебе не зробив! — Заремба підвівся з місця й простягнув другові велику, м’яку долоню. — Але ти такий добрий, певне, через ту панну! А її немає! Не переймайся, брате. Вона тебе випробовує. Певне собі гадає: «Якщо любить — почекає!».

Рената спізнилася на понад чверть години, хоча з вулиці Лінде до «Лувру» було не більше, як п’ять хвилин неквапного ходу.

IX

Угледівши Ренату Шперлінг, Попельський тієї ж миті пробачив її запізнення на двадцять хвилин. Вона виглядала приголомшливо. На ній була сукня до колін з подолом «зубчиками» та квадратним гаптованим викотом. Між персами в’юнився разок коралів. Коли Едвард підхопився, аби привітатися з нею, то подумав, що радо, бодай на хвильку, перетворився б на її намисто, яке так довірливо лежало між м’яких горбочків.

Він дивився на неї несміливо й поводився незграбно, як переляканий гімназист у кабаре. Попельський віддавна не зустрічався із жінкою, завойовувати яку слід було поволі й терпляче. Віддавна не зазнавав таких невимовних почуттів і захоплення.

Його настрій передався й Ренаті. Дівчина не могла вирішити, яку вибрати страву, а пізніше, коли замовлення принесли, була збентежена її вишуканим виглядом. Мовчала, невпевнено настромлюючи на виделку шматочки смаженої на рожні пулярки з перловою кашею та спаржею й ледь пригублювала чарочку з горілкою. Едвард замовив рябчиків із брусницею й ретельно стежив, щоб не перебрати з випивкою. Це постійне рахування чарок сердило його й дратувало.

Говорив переважно Попельський, причому йому здавалося, що він має сипати блискучими жартами та компліментами. Перші йому аж ніяк не вдавалися. Від других він, нарешті, теж відмовився, зрозумівши, що настрій у Ренати не найкращий. Необачним і занадто наполегливим фліртом він міг образити її. Залишалося або запросити Ренату до танцю, або провадити приємну дружню бесіду, яка б викликала в дівчини довіру й затьмарила жахливі враження від зустрічі в Гутмана. Позаяк його танцювальні здібності були більш, ніж скромними, він обрав розмову.

— Розкажіть мені, будь ласка, — посміхнувся він, обертаючи на пальці каблучку, — що ви робили всі ці роки, коли ми не бачилися?

— Після закінчення гімназії я виїхала до Кракова, до рідних, — було помітно, що ця тема не викликає в молодої жінки особливого пожвавлення. — Там закінчила торговельні курси. А потім уже тільки працювала — то тут, то там... Бухгалтеркою. Останнє місце роботи було в Бекерського.

Почувши це прізвище, Попельський негайно втратив рештки гарного настрою. Він навіть гадки не мав, про що вони далі розмовлятимуть. Тож він похмуро мовчав і курив сигарету. Не знав, що робити з руками, коли вона закінчиться. Може, випити? Карафка з охолодженою горілкою спокушала його схопити й перехилити її, але це була диявольська пастка, яка могла загрожувати втратою контролю.

— Можна запросити вас потанцювати? — запитав він нарешті у відчаї.

— Так, за хвилинку, — відповіла Рената. — Я лише причепурюся.

Невдовзі вона повернулася з убиральні й очікувально глянула на нього. Попельський підвівся й жваво рушив на танцмайданчик зі своєю молодою супутницею. На щастя, заграли віденський вальс, ритм якого він відчував, мабуть, найкраще.

Підтримував рукою ледь відхилену дозаду Ренату і, вальсуючи залою, спогадами повертався до щасливих років навчання у Відні, де він саме у вальсі здобув жінку свого життя, Стефанію, якій через кілька років, уже у Львові, надягнув обручку на підмізинний палець. Ці звуки віденського вальсу бриніли йому в голові, коли за рік він сидів біля її смертного ложа, яке водночас було місцем народження Рити.

Такі думки супроводжували його під час танцю й пізніше, коли вони повернулися до столу. Поступово Попельський розповів Ренаті історію свого життя: говорив про навчання в серці цісарсько-королівської імперії, про гру в шахи й карти на гроші у віденських кав’ярнях, завдяки чому він міг жити розкішно, про війну та російський полон у далекому Нижньому Новгороді, про захоплення математикою та класичними мовами. Розповідав і про Стефанію, про Леокадію, про яку все місто пліткувало, наче вона живе з ним на віру, про кохану Риту. Згадка про доньку неочікувано викликала в нього сльози, ніби він не бачив своєї дитини кілька років.

Йому здавалося, що Рената не нудьгує, вислуховуючи його біографію. Та водночас Едвард був свято переконаний, що це не запаморочить їй голови настільки, щоб її можна було спокусити. Зрештою, він позбувся цих прагнень. Розповідав про своє життя, аби уникнути незручної мовчанки, яка весь час западала на початку їхньої зустрічі. Зберігав властивий зрілим мужчинам спокій, для яких приємністю є проведений у товаристві вродливої, молодої жінки вечір.

— Ви про одне не сказали, — зауважила Рената, коли він замовк. — Про свою роботу в поліції. Вам вона подобалася?

— Продовжує подобатися, — Попельський посміхнувся. — Віднедавна я виконую квазіполіційну роботу. І це відчули навіть мій ніс і спина.

— Пробачте, — Рената почервоніла. — Мені не слід було про це говорити. Усе це через мене...

Попельський усвідомив, що ніколи не здобуде її прихильності, якщо він повсякчас викликатиме в неї почуття провини. Вилаяв себе подумки за дурні слова й гарячкою думав, як усе це перетворити на жарт. На жаль, він не міг пригадати жодного анекдота, bon mot[43] чи каламбура.

— Я не можу вплинути на ваше майбутнє, — сяйнуло раптом Попельському, — і ви теж безсилі змагатися із власного та моєю долею. Усі безпорадні перед обличчям фатуму, який завжди сильніший за нас. Проте я терпляче чекатиму, доки ви зглянетеся на мене, — він обійшов довкруж столу й уклонився їй, простягнувши руку.

— Потанцюймо, — посміхнулася вона задумливо. — І тоді я піду!

Наступним танцем був фокстрот, який Попельський ненавидів. Він щомиті помилявся, кумедно