Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

— Ми прийшли, — ввічливо почав розмову отець Бравн, — щоб віддати монету її власникові. — І він вказав рукою на чоловіка з кривим носом.

Очі Фламбо широко відкрилися від здивування.

— Цей чоловік — колекціонер? — запитав він.

— Це містер Артур Корстерс, — впевнено відповів священик, — і він дещо незвично колекціонує монети.

Чоловік страшенно зблід, і тепер кривий, штучний ніс настільки виділявся, що був схожий на якусь самостійну і комічну деталь. Він щось говорив, однак це була лише розпачлива спроба зберегти власну гідність.

— Ви повинні подивитися, — промовив він, — що я втратив не всі родинні цінності.

І раптом він різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату, гучно зачинивши двері.

— Зупиніть його! — вигукнув отець Бравн, кинувшись вперед і перечепившись через крісло. Фламбо кілька разів шарпнув двері, і врешті вони відчинилися. Та було надто пізно.

У мертвій тиші Фламбо пройшов через кімнату і зателефонував лікареві й у поліцію.

Порожній медичний флакон лежав на підлозі. Впоперек столу лежало тіло чоловіка у коричневому халаті, з-під тіла виглядали розірвані паперові пакетики, з яких висипалися зовсім не римські, а звичайні англійські монети.

Священик взяв у Фламбо монету з зображенням Цезаря.

— Ось це і все, — сказав він, — що залишилося від колекції Корстерсів.

Після доволі протяжної павзи він продовжував лагідніше, аніж зазвичай:

— Заповіт, який залишив схиблений на своїй колекції батько, був жорстоким, і, як ви бачите, син образився. Він усім серцем ненавидів ті римські монети, і щораз сильніше полюбив справжні гроші, яких батько не залишив йому. Він не лише почав продавати монети, одна за одною, а й опустився до найбільш негідних способів, щоб заволодіти бажаним. Він навіть почав шантажувати своїх рідних. Він шантажував свого брата, який повернувся з Австралії, за його давній і давно забутий злочин (саме тому він і взяв кеб до Уегга-Уегга в Путні). Він шантажував сестру, яка поцупила монету, тому що цю пропажу міг помітити лише він. До слова, саме тому в неї й виник цей надприродний здогад, коли він стояв далеко на дюнах. Часом буває так, що постать або якась поза швидше нагадають нам когось, аніж добре замасковане обличчя навпроти нас.

Знову запанувала тиша.

— Нічого собі, — пробурмотів детектив, — отож великий нумізмат і колекціонер виявився звичайнісіньким скнарою.

— А хіба це така велика відмінність? — спокійно запитав отець Бравн. — А що такого поганого є у скнарі, чого не буває у колекціонера? Що в них поганого, окрім… «не робитимеш собі ніякого різьбленого ідола і ніякої подобизни… не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо Я…» Але нам варто піти й подивитися, як почуваються бідні молоді люди.

— Гадаю, — відповів Фламбо, — незважаючи ні на що, молоді люди почуваються дуже добре.

Бузкова перука

Містер Нат, працьовитий редактор газети «Дейлі реформер», сидів за своїм столом. Під жваве тріскотіння друкарської машинки, на якій вистукувала енергійна панянка, він читав листи і корегував гранки.

Це був товстуватий симпатичний чоловік, одягнений у сорочку та жилетку. Його рухи були різкими, рот доволі виразний, але по-дитячому круглі й блакитні очі зраджували замріяність і збентеження, а це дещо суперечило його діловитості. Однак це було зовсім не оманливе враження. Як і багато журналістів, наділених владою, він жив під постійним страхом: він боявся, що його звинуватять у наклепі, і боявся втратити клієнтів, які друкують в газеті свої оголошення, він боявся недогледіти друкарську помилку і боявся, що його звільнять.

Його життя було схоже на ланцюг знавіснілих компромісів між власником газети (а отже, й редактора), підстаркуватим і безмозким миловаром, і штатом працівників, яких він особисто набрав у свою редакцію; деякі з них були знаменитими журналістами з великим досвідом (а це було ще гірше) і ставилися до політичного спрямування газети зі щирим ентузіязмом.

Лист від одного з них лежав перед редактором, а він, незважаючи на всю свою рішучість та непохитність, здається, не наважувався прочитати його. Замість того він взяв гранку, переглянув її блакитними очима й блакитним олівцем перекреслив слово «перелюб», написавши зверху «недостойна поведінка», потім замінив слово «єврей» на «чужоземець», задзвонив і віддав гранки нагору.

Потім, з глибокодумним поглядом, він усе-таки розпечатав конверт, на котрому була поштова марка з Девоншира, і взявся читати лист від одного з найталановитіших своїх співробітників:

«Дорогий Нате! Я бачу, ви цікавитеся і привидами, і герцогами. Може, ми розмістимо статтю про цю підозрілу історію про Ерів з Ексмура, яку місцеві пліткарі називають „Диявольське вухо Ерів“? Як вам відомо, глава родини, герцог Ексмур, один з тих справжніх аристократів і манірних консерваторів, яких у наш час залишилося небагато. Це один з тих тиранів, чиї застарілі погляди ми неодноразово коментували. Гадаю, я натрапив на історію, яка може бути вигідною для нас.

Зрозуміло, що я не вірю в стару легенду про Якова І; а що стосується вас, то ви, певно, ні в що не вірите, навіть у журналістику. Ця легенда, як ви пам’ятаєте, пов’язана з найчорнішою подією в історії Англії: мені йдеться про те, як ця відьма Френсіс Говард отруїла Овербері, і про той містичний жах, який примусив короля помилувати вбивць. Багато хто вважав, що тут замішані якісь чари; подейкують, що один зі слуг підслухав біля дверей розмову короля і Карра, і його вухо дивом розрослося і набуло жахливих розмірів, — ось наскільки страшною була таємниця, яку він підслухав. Довелося його щедро винагородити землями і золотом, і навіть зробити його родоначальником герцогського роду, а „диявольське вухо“ все одно часом з’являється в цій родині. Ви, звичайно ж, не вірите у чорну магію; та навіть якби ви вірили у щось подібне, все одно не розмістили б такий репортаж у вашій газеті. Навіть якби якесь чудо сталося у вашому офісі, ви все одно намагалися б це замовчати, адже у наш час навіть серед єпископів є агностики. Зрештою, йдеться зовсім не про це. Важливо те, що у сім’ї Ексмурів справді діється щось дивне; це щось природне, але, насмілюся припустити, анормальне. І щось мені видається, що „вухо“ якось причетне до цього: це може бути символ або ілюзія, а може, хвороба або ще щось. Якщо вірити деяким переказам, то після Якова І кавалери з цього роду почали носити довге волосся лише для