Злий - Леопольд Тірманд

Пані з двійком малят нагадує про справи миліші, хоч і дуже клопітні. «Цікаво, як там у них сьогодні? — думає Евгеніуш Шмігло. — Галина мусила піти з дітлахами зробити щеплений. Марися хвилюватиметься, така вразлива. Збишкові треба кутим черевики. Старі вже малі. Як ці поросята ростуть… Дістану премію цього місяця, куплю черевички. І светр для Галини…»

Виходить гарненька, модно одягнена дівчина. «У-ух, ти! — думає Шмігло з радістю і всміхається дівчині. — Такі ніжки — цілий скарб… А Галина зовсім запрацьована. Дітлахи, кухня, вже не дбає про себе так, як раніше… Але що там, це неважливо. Важливо те, що вона мені подобається, що для мене вона — перша зірка екрану. А що інші вже так на неї не дивляться, як раніш, це й краще…»

Позаду, в машині, галасливий кондуктор скандалить з кожним пасажиром, кожен на нього обурюється: погано проколює абонементи, надто рано дає сигнал рушати, відповідає сердито й образливо.

«Ох, цей Скурчик! — зітхає Евгеніуш Шмігло з люттю. — Скажу йому, що я про нього думаю, вже в парку, після рейсу. Тепер не можна. Солідарність, псякрев!»

…І їде, їде, їде — Алеї, Нови Свят, Саська площа, Театральна площа, хвилина перепочинку на Свєнтокшизькій і вулиці Мархлєвського. І знов те ж саме. Вісім годин. Інколи довше. Зелені, жовті й червоні вуличні сигнали Миготять в очах, викликають підсвідомі рухи, легкові машини плутаються під колесами, дратують прохожі на бруку. Інколи треба вихилитися з вікна, махнути рукою товаришу, який проїздить мимо, або жбурнути в'язку квітчастих шоферських висловів неуважним прохожим чи незграбному водієві.

Рейс автобуса № 100 о 19.47 нічим не відрізнявся від попередніх. Скурчик не віддавав здачі, а коли йому зауважували, крикливо гукав: «Пробачте, помилився! Хіба ж у цьому пеклі людина може працювати?» і без слова протесту повертав гроші.

Якийсь молодий чоловік напався на Шмігла:

— Годинами стоїш на зупинці й чекаєш! Що це таке, холеро! Як нема машин, то й не вішайте оголошення, що тут ходить сотий! Бо він не ходить! Раз на півгодини — це не значить ходити! Це зневага! Це скандал!..

Генек Шмігло відповів:

— Не моя вина. Їду вчасно, за розкладом. А пан певне на побачення поспішає, га? Спробуємо надолужити… — додав він з усміхом. Усі навколо посміхнулися, і молодий чоловік також, бо Генек рушив з зупинки, так наче сидів на спортивному «Бугатті», а не на велетенському, важкому «Шоссоні».

О дванадцятій годині шістнадцять хвилин на зупинці біля Алеї Незалежності зайшла в автобус група — сім молодих людей, років близько двадцяти. Вони посідали на вільних місцях позаду.

На площі Люблінської Унії молоді люди почали сваритися: спершу досить голосно, потім — зовсім голосно і, нарешті, зняли грубий, хрипкий, мов іржавий від горілки, галас. Один з них, без шапки, з розсипаними пасмами брудного білявого волосся, схопив за вилоги пальта другого, з величезним червоним тупим обличчям, і став його щосили трусити, вергаючи брудні, неймовірно брутальні лайки. Люди почали оглядатися назад, але ніхто не рушив з місця, не сказав ні слова. Скурчик удавав, що перелічує гроші в сумці. Тут підвівся високий, худий хлопець у чорному береті. Він відштовхнув брудного блондина і почав промовляти до нього пискливим, пронизливим дискантом. Весь арсенал висловів блондина здався раптом дитячим белькотінням проти університетського рівня красномовства хлопця в береті.

— Прошу пана, прошу пана… — спробував обізватись якимсь немолодий чоловік посередині, але хлопець у береті обернувся до нього і за кілька секунд змалював його так докладно і так рішуче визначив, що думає про всіх пасажирів автобуса лінії № 100, що пасажир мимоволі сів на своє місце, облитий гарячим рум'янцем незаслуженої образи, відповісти на яку нема змоги. Всі похилили голови, намагаючись здаватися зовсім непомітними на своїх місцях.

— Може б міліціонера… — шепнув хтось попереду. Дідусь у жалобі обізвався:

— Адже тут є діти…

Офіцер пожежної охорони, що сидів посередині, мовив своїй супутниці з ніяковим усміхом:

— На жаль, я в мундирі. Не можу нічого зробити. Сам я з ними не впораюсь, а можу ще наразитися на образу мундира… Якби я був у цивільному, ого! Я б їм показав!

Якийсь молодий чоловік проходив наперед і злегенька Торкнув хлопця в береті. Той вибухнув ще голоснішими лапками і щосили пхнув юнака.

— Пробачте, — перепросив юнак і швидше рушив далі. — Не буду ж я з ними битися… — наче виправдуючись, тихо мовив він присадкуватій жінці, яка стояла біля нього.

— Затримати машину! — енергійно відповіла жінка. — Досить цього.

Тоді хлопець у береті сипонув новими лайками, більшість яких характеризувала її присадкувату постать. Ніхто вже не пробував протестувати.

Ніхто, крім Генека Шмігла.

«Тільки-но побачу міліціонера, затримаю машину, — думав він швидко й рішуче. — Коли, нарешті, буде спокій у цьому місті?»

Було темно, горіли вуличні ліхтарі. Генек пригальмував на зупинці біля вулиці Нови Свят і став гарячково роздивлятися навколо: в цьому людному місці треба було, нарешті, перейти до дій. Але тут вибухнув справжній скандал. Отой хлопець у береті вирішив залишити автобус, він саме виходив задніми дверима, брутально відіпхнувши якусь пані. І раптом залунав крик. Всі виглянули у вікна з правого боку: хлопець у береті — силань неабиякий, плечистий і високий, стояв біля входу до автобуса і верещав, як дитина. Над ним нахилявся величезного зросту огрядний чоловік і смикав його за вухо, мов хлопчиська. Всі у вікнах протирали очі від подиву, але видовище не зникало: хлопець у береті стояв, спійманий за вухо, і лементував від болю, а похилений над ним велетень голосно приказував:

— Ах ти ж невихований, нечемний хлопчисько! Як це можна штовхнути стару даму, не перепросити та ще й вилаяти її брудними словами? Як це можна? Будеш? Кажи, будеш?

Після цього він пустив вухо, пхнув злегенька хлопця в береті і вліз в автобус. Від його легенького поштовху хлопець у береті стукнувся об стіну будинку неподалік і ледве втримався на ногах. Генек Шмігло рушив.

Велетень, що саме розплачувався із Скурчиком, здавалося, заповнив