Злий - Леопольд Тірманд
— Це непогано, — обізвався він. — Бо я на один кусок працюю майже місяць. Отож не можу тебе підтримати. Проведи-но мене трохи, — додав він.
Зелений сигнал відкрив дорогу. Обоє перейшли на той бік Алей і повільно рушили до площі.
— Знаєш, Кубо, — почав Мориц, — я навіть кілька разів збирався до тебе.
Кубусь бистро глянув на нього: в словах Морица зазвучала якась нова нотка, не схожа на задерикуватий тон, яким він говорив щойно.
— Ти ж знаєш, де мене шукати, — відповів він. — Завжди можемо поговорити.
— Людина старіється, різні думки блукають у голові. Ти ж на цьому розумієшся, правда ж?
— …Хто це тебе так обробив? — спитав Кубусь, показуючи на свіжий шрам на підборідді Морица.
Глумливі зелені очі Морица потемніли, стали серйозними, чуйними й злими.
— Невже вдарився об щось? — із зацікавленням перепитав Кубусь.
— Байдуже, — відповів Мориц. — Справу ще треба залагодити. Останнє слово ще не сказане.
— Горілку п'єш?
— П'ю. Чого б то не пити? Але знаєш, Кубо, я маю до тебе справу: чи ти б не скомбінував для мене якоїсь роботи?
Кубусь з хвилину мовчав. Потім сказав поволі:
— Навіщо? Нап'єшся, нахуліганиш, а я буду потім виправдуватися за тебе? Якщо не гірше…
Мориц не відповідав. Ішов замислений, колупаючи в носі.
— Ти б не зайшов зі мною випити чарку? — спитав він за хвилину.
— Нема часу. Умовився зустрітися за п'ятнадцять хвилин.
— Вистачить, — запевнив Мориц. — Якраз устигнемо роздушити чвертку. Зачекай…
Він швидко зайшов до крамниці споживчої кооперації, яку нони саме минали, і за кільканадцять секунд вийшов, ховаючи чвертку до кишені вельветової куртки.
— Ходім, — покликав він Кубу і звернув на вулицю Відок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Слухай-но, Кубо, яка ситуація, — заговорив Мориц. — Знаєш: у мене є дівчина.
— Поздоровляю, — зрадів Кубусь. — Ніжні почуття перетворюють людину. Уявляю собі…
— Чекай, — перебив Мориц. — Це не так просто. Цього разу все якось інакше.
— В порядку, — згодився Куба. — Можу бути за свідки. Або й за дружку. Як хочеш? Куплю вам весільний подарунок. Найкращс скатерку або електричну праску. Це буде фундамент пристойного родинного існування, добре?
— Хто зпоє? — м'яко промовив Мориц. — Вона живе в Аніні… — додав він раптом, без особливого зв'язку з розмовою.
Куба споважнів.
— Чудово, — мовив він, — тоді ризикну. Протягом тижня постараюсь дати тобі відповідь. Забіжи до мене в редакцію.
— Ні, — швидко заперечив Мориц. — Не забіжу. Краще не треба. Ніколи нічого не можна знати… Зрештою, я не хочу тобі перешкоджати. Як довідаєшся про щось, повідом мене. Тільки знаєш… щось таке, для мене… Рекомендації у мене нема, посвідки з попередньої роботи теж.
— Згода, — відповів Кубусь, — де ж тебе шукати?
— У підприємстві, — з гримасою промовив Мориц, — позпаду кіно «Атлантик». Бачиш, треба збити трохи грошенят, поки я не запалю домашнього вогнища. Зараз маю Справу з квитками, це єдиний фарт, який мені залишився…
— Домовилися, — згодився Куба. — Мені треба йти. Чекай звістки!
Вони подали один одному руки.
Куба звернув на Маршалковську і зайшов до кав'ярні «Крисенька». За поганеньким столиком, між вікном і блискучим нікельовим апаратом для запарювання кави, сидів Колянко, читаючи газету. Куба сів біля нього.
— Ти спізнився, — відзначив Колянко, не опускаючи газети.
— Пан редактор має щось до мене?
— Звичайно. Хочу з тобою поговорити теоретично.
— Слухаю. Вмираю за теорією. Ніщо мене так не хвилює, як…
— Не дурій. Ти розумієш, що я хочу сказати, відзначаючи, що преса завжди має якийсь вплив на те, що діється навколо нас?
— Розумію чудово. Зрештою, я й сам такої ж думки.
— Отож треба почати діяти…
— …Просковзнути, заховатися під захисною оболонкою, вгризатися, проникати скрізь, чуйно роздивлятися навколо, бачити, знати, пам'ятати і в слушну хвилину… — сичав Куба з ентузіазмом.
— Отож то й є. Ми повертаємося до забутих останнім часом афер, до закапелків Центрального універмагу, до таємничих дій темних силуетів у рештках руїн Хмєльної і Злотої, одне слово: до спекуляції квитками.
— Що? — вигукнув Куба.
— До афер навколо різних видовищних закладів. До «коників», черг, штучної юрби, галасу біля квиткових кас, до перекупників, що продають квитки з-під поли, та до всяких тому подібних справ.
Куба замислився.
— Непогано, — шепнув він і зараз же додав: — Пане редакторе, вже зроблено. Протягом тижня зможу прислужитися вам сенсаційними матеріалами.
— У тебе є план?
— Ні. Є доступ, — заявив Куба, зробивши ефектну паузу. — Не далі, як півгодини тому, я вихилив чвертку з акулою варшавського квиткового ринку. Псевдонім: Мориц. Може ви навіть пригадуєте його: ще кілька років тому він приходив до нас, у редакцію. Старий кореш, я колись навіть жив, ще напочатку, в його тітки, на Хелмській. Такий собі Вєсек Мехцінський.
— Мехцінський? — замислився Колянко. — Чекай, я щось пригадую…
Йому згадалося довге тіло, накрите вельветовою курткою, на лавці в тринадцятому комісаріаті. І тут до нього долинув відгомін власних думок у ту хвилину, коли, вдивляючись у закривавлені бинти й пластирі, він спитав сам себе: «Звідки я знаю це обличчя?»
5
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли отак їдеш по неправильному еліпсу автобусної лінії, різні думки приходять у голову. Холодний, похмурий квітневий день за вікном викликає буркотливий настрій. «Що сталося з цією погодою? — думає шофер Евгеніуш Шмігло. — Холеру можна