Злий - Леопольд Тірманд

— Це непогано, — обізвався він. — Бо я на один кусок працюю майже місяць. Отож не можу тебе підтримати. Проведи-но мене трохи, — додав він.

Зелений сигнал відкрив дорогу. Обоє перейшли на той бік Алей і повільно рушили до площі.

— Знаєш, Кубо, — почав Мориц, — я навіть кілька разів збирався до тебе.

Кубусь бистро глянув на нього: в словах Морица зазвучала якась нова нотка, не схожа на задерикуватий тон, яким він говорив щойно.

— Ти ж знаєш, де мене шукати, — відповів він. — Завжди можемо поговорити.

— Людина старіється, різні думки блукають у голові. Ти ж на цьому розумієшся, правда ж?

— …Хто це тебе так обробив? — спитав Кубусь, показуючи на свіжий шрам на підборідді Морица.

Глумливі зелені очі Морица потемніли, стали серйозними, чуйними й злими.

— Невже вдарився об щось? — із зацікавленням перепитав Кубусь.

— Байдуже, — відповів Мориц. — Справу ще треба залагодити. Останнє слово ще не сказане.

— Горілку п'єш?

— П'ю. Чого б то не пити? Але знаєш, Кубо, я маю до тебе справу: чи ти б не скомбінував для мене якоїсь роботи?

Кубусь з хвилину мовчав. Потім сказав поволі:

— Навіщо? Нап'єшся, нахуліганиш, а я буду потім виправдуватися за тебе? Якщо не гірше…

Мориц не відповідав. Ішов замислений, колупаючи в носі.

— Ти б не зайшов зі мною випити чарку? — спитав він за хвилину.

— Нема часу. Умовився зустрітися за п'ятнадцять хвилин.

— Вистачить, — запевнив Мориц. — Якраз устигнемо роздушити чвертку. Зачекай…

Він швидко зайшов до крамниці споживчої кооперації, яку нони саме минали, і за кільканадцять секунд вийшов, ховаючи чвертку до кишені вельветової куртки.

— Ходім, — покликав він Кубу і звернув на вулицю Відок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Слухай-но, Кубо, яка ситуація, — заговорив Мориц. — Знаєш: у мене є дівчина.

— Поздоровляю, — зрадів Кубусь. — Ніжні почуття перетворюють людину. Уявляю собі…

— Чекай, — перебив Мориц. — Це не так просто. Цього разу все якось інакше.

— В порядку, — згодився Куба. — Можу бути за свідки. Або й за дружку. Як хочеш? Куплю вам весільний подарунок. Найкращс скатерку або електричну праску. Це буде фундамент пристойного родинного існування, добре?

— Хто зпоє? — м'яко промовив Мориц. — Вона живе в Аніні… — додав він раптом, без особливого зв'язку з розмовою.

Куба споважнів.

— Чудово, — мовив він, — тоді ризикну. Протягом тижня постараюсь дати тобі відповідь. Забіжи до мене в редакцію.

— Ні, — швидко заперечив Мориц. — Не забіжу. Краще не треба. Ніколи нічого не можна знати… Зрештою, я не хочу тобі перешкоджати. Як довідаєшся про щось, повідом мене. Тільки знаєш… щось таке, для мене… Рекомендації у мене нема, посвідки з попередньої роботи теж.

— Згода, — відповів Кубусь, — де ж тебе шукати?

— У підприємстві, — з гримасою промовив Мориц, — позпаду кіно «Атлантик». Бачиш, треба збити трохи грошенят, поки я не запалю домашнього вогнища. Зараз маю Справу з квитками, це єдиний фарт, який мені залишився…

— Домовилися, — згодився Куба. — Мені треба йти. Чекай звістки!

Вони подали один одному руки.

Куба звернув на Маршалковську і зайшов до кав'ярні «Крисенька». За поганеньким столиком, між вікном і блискучим нікельовим апаратом для запарювання кави, сидів Колянко, читаючи газету. Куба сів біля нього.

— Ти спізнився, — відзначив Колянко, не опускаючи газети.

— Пан редактор має щось до мене?

— Звичайно. Хочу з тобою поговорити теоретично.

— Слухаю. Вмираю за теорією. Ніщо мене так не хвилює, як…

— Не дурій. Ти розумієш, що я хочу сказати, відзначаючи, що преса завжди має якийсь вплив на те, що діється навколо нас?

— Розумію чудово. Зрештою, я й сам такої ж думки.

— Отож треба почати діяти…

— …Просковзнути, заховатися під захисною оболонкою, вгризатися, проникати скрізь, чуйно роздивлятися навколо, бачити, знати, пам'ятати і в слушну хвилину… — сичав Куба з ентузіазмом.

— Отож то й є. Ми повертаємося до забутих останнім часом афер, до закапелків Центрального універмагу, до таємничих дій темних силуетів у рештках руїн Хмєльної і Злотої, одне слово: до спекуляції квитками.

— Що? — вигукнув Куба.

— До афер навколо різних видовищних закладів. До «коників», черг, штучної юрби, галасу біля квиткових кас, до перекупників, що продають квитки з-під поли, та до всяких тому подібних справ.

Куба замислився.

— Непогано, — шепнув він і зараз же додав: — Пане редакторе, вже зроблено. Протягом тижня зможу прислужитися вам сенсаційними матеріалами.

— У тебе є план?

— Ні. Є доступ, — заявив Куба, зробивши ефектну паузу. — Не далі, як півгодини тому, я вихилив чвертку з акулою варшавського квиткового ринку. Псевдонім: Мориц. Може ви навіть пригадуєте його: ще кілька років тому він приходив до нас, у редакцію. Старий кореш, я колись навіть жив, ще напочатку, в його тітки, на Хелмській. Такий собі Вєсек Мехцінський.

— Мехцінський? — замислився Колянко. — Чекай, я щось пригадую…

Йому згадалося довге тіло, накрите вельветовою курткою, на лавці в тринадцятому комісаріаті. І тут до нього долинув відгомін власних думок у ту хвилину, коли, вдивляючись у закривавлені бинти й пластирі, він спитав сам себе: «Звідки я знаю це обличчя?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли отак їдеш по неправильному еліпсу автобусної лінії, різні думки приходять у голову. Холодний, похмурий квітневий день за вікном викликає буркотливий настрій. «Що сталося з цією погодою? — думає шофер Евгеніуш Шмігло. — Холеру можна