Злий - Леопольд Тірманд

— Дивися, куди преш, голодранцю, — просичав один. — Щоб потім не плакав… — і замахнувся, наміряючись просто в обличчя Гальського. Гальський відскочив убік і сперся об стіну будинку: у нього була вигідна позиція, але він не вдарив. Він застережливо витяг праву руку й гукнув тому, що замахнувся на нього перший:

— Програєш, братіку! Програєш! Можете мене зараз пристукнути, але таких, як я — більшість… Таких, що хочуть жити спокійно в цьому місті і, кінець кінцем, житимуть спокійно… Тут буде спокій, ось побач… — Він не встиг скінчити. Вражені на хвилину його словами, нападники схаменулися і перейшли в наступ. Перший удар відбив праву руку й паралізував боксерський прийом, яким Гальський інстинктивно захистився. Правиця Гальського безвладно звисла. Та ліва рука описала коротку дугу і влучила в щелепу одного з нападників. Але це був хвилинний успіх; нападник пригнувся і зараз же щосили вдарив Гальського в живіт. Гальський осунувся на коліна: він силкувався підвестися, наосліп намацуючи виступ муру, але ще два могутні удари в живіт і в обличчя відібрали в нього притомність. Лікар упав без стогону, глухо вдарившись головою об брук. Бежове пальто хутко вкрилося брудом. Незнайомі повернулися й побігли в бік Кручої.

З брами неподалік виринули дві постаті. Обличчя їх були сховані під крисами капелюхів та під товсто намотаними шарфами. Одна постать — висока, друга нижча. Обидві на хвилину затрималися над Гальським, який лежав на бруку, і поволі рушили безлюдними Єрусалимськими Алеями до Маршалковської.

— Що це була за безтямна промова, пане голово? — спитав нижчий. — Що він сказав?

— Зовсім не по-дурному казав, — відповів вищий. — Варто над цим поміркувати.

Ще через кільканадцять хвилин над Гальським нахилилася якась темна тінь, важко дихаючи, наче після довгого, виснажливого бігу. Тінь підвела Гальського, підняла йому голову. Гальський на секунду опритомнів, йому здалося, що перед ним жаріють світлі, пронизливі очі. Але тут він знову знепритомнів. З боку Кручої залунали повільні, трохи чалапаючі кроки, почувся стукіт ціпка чи парасольки. Темна тінь обережно поклала Гальського на тротуар і беззвучно зникла в ніші найближчої брами. У млистому світлі ліхтаря з'явився низенький пан у котелку, з парасолькою. Побачивши Гальського, він нахилився над ним і кивнув головою, мов людина, для якої немає несподіванок і все просте й зрозуміле. Витягши з кишені пальта блокнот, низенький пан у котелку записав номери найближчих будинків, швидко й пильно роздивився навколо і знов нахилився над Гальським, силкуючись його підвести.

— Ну, ясноволосий красеню… — бурчав він, — нам треба якось дати собі раду… Я ж не покину тебе тут, у такому стані… Ну, хлопче, отямся. За красу й чари часом доводиться дорого платити.

Він вийняв з кишені хустку й обтер кров на губах Гальського. З боку Маршалковської чутно було кроки й голоси прохожих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кубусь глянув на годинник: була четверта година. Він стояв на самісінькому розі вулиці й думав, що йому робити. Вони умовилися з олянком зустрітися о пів на п'яту, в невеличкій кав'ярні «Крисенка», за кілька кроків звідси. «Чому саме в «Крисеньці»? — міркував Куба, — оце ще сентименти журналіста Колянка».

Ота колишня Варшава, Варшава невеличких кав'ярень, таких, як «Крисенька», зникала на очах. На її місці зростало нове місто. Куба довго і з зацікавленням споглядав кремовий величезний обеліск Палацу культури, потім перевів погляд на розгардіяш, що панував навколо: котловани, насипи цегли, пісок, дошки, наріжні залізобетонні плити, залізні й бетонні труби, цілі батальйони компресорів, бетономішалок, бульдозерів, парових катків, кранів, самоскидів, пневматичних молотів, вантажних машин, які громадилися біля підніжжя висотного будинку: з цього хаосу ущелин, ровів і насипів, з цього неймовірного розгардіяшу й безладдя мала незабаром народитися найбільша площа в Європі.

Куба чудово розумів почуття Колянка, що умовився зустрітися з ним у кав'ярні «Крисенька». Був час, коли дві темпі кімнатки, до яких заходили просто із зруйнованої вулиці, були однією з найбільш улюблених та найчастіш відвідуваних кав'ярень у Варшаві: тоді вона звалася «Крушинка» й подавали в ній дві гарненькі офіціантки.

З того часу минуло десять років, протягом яких на вулицю Нови Свят, Краківське Передмістя повернувся давній блиск столиці.

Куба сперся об залізну огорожу на розі вулиці й запалив цигарку. Юрба зростала — люди виходили з контор та установ, трамваї обростали пасажирами. Зелені й червоні сигнали руху, дівчата, солдати, жінки, які юрмися перед вітринами, залізничники, морські офіцери, службовці, продавці авторучок та зубних щіток, юнаки з напомадженим волоссям, які чекали побачення біля кіоска — все це для Кубуся рідне. Він задоволено зітхнув, глянув на годинник і рушив у напрямі «Крисенькн». Хтось схопив його за плече.

— Як ся маєш, Пєгусю… — почув він позаду. Куба повернувся, й обличчя його осяяв усміх.

— Мориц! Оце так так… Клянуся щастям. Де ти подівся?

Перед Кубусем стояв високий, дужий хлопець у вельветовій розстебненій куртці, з-під якої видко було зелений брудний пуловер та ріжки комірця блакитної, давно непраної сорочки. На молодому обличчі, вже з чоловічими, начебто кривими рисами, написане було безтурботне задоволення.

— Та якось живу, — відповів він, стискаючи руку Кубусю. — А як ти? Ряшка в тебе така, наче тебе жовтком хрестили…

— Така вже моя врода, — відповів Кубусь стримано. — Що поробляєш, Морице? Чому не з'являєшся? Колись ти заходив час від часу…

— Не можу я до тебе заходити. Тепер ти великий. Зірка «Експреса», редактор Вірус. Звідки я можу знати, кого ти пам'ятаєш, а кого ні.

— Покинь ці дурниці, добре? Що поробляєш?

— Як коли. Трохи тут, трохи там… — ухильно відповів Мориц.

— Як у тебе з монетою?

— Залежно від того, що ти мені можеш запропонувати. Як можеш відвалити два куски позичково, — візьму з приємністю. Менших сум не приймаю.

В голосі Морица звучала іронія й агресивність. З голосу Кубуся зникли нотки дружньої щирості.