Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Ящери змогли викрасти доньку Царя Світу – Дарину. Соломон дав наказ Сатані відшукати її. Цар Світу був готовий заплатити за неї викуп, тому корабель був забитий золотом. Сатана на кораблі "Ковчег" поплив через Підземне Море, на інший берег до людей – ящерів. Ці води не були милостиві. Урагани і стометрові хвилі пожирали мореплавців. Підводні скелі і величезні чудовиська часто ставали причиною загибелі корабля. Цар Світу міг доручити це тільки найкращому капітанові – Сатанаелю!

Він обходив рифи і скелі, відводив корабель від небезпеки і смрямовував у потрібний бік. Будь-який напад він відбивав, і вся його команда і вантаж залишалися в повній цілісті та безпеці. Вже на самому березі на них напали люди – ящери. Вся палуба корабля була заповнена ворогами, його люди билися до останнього, повергаючи супротивників одного за іншим. Битва тривала багато годин. Коли бій закінчився, він підрахував свої втрати: на полі бою залишилися лежати близько п'ятидесяти його чоловік. Зате мертвих ворогів налічили більше двохсот.

Всі, хто вижив, були готові піти в вогонь за свого капітана.

Сатана згадував зараз ці події. На що він був готовий заради порятунку дівчинки. Скільки зусиль було докладено для цього, і що він отримав у результаті. Життя у в'язниці і регулярні тортури.

– Я приплив на той берег моря, щоб зустрітися з Сарафом. Ми довго пливли, а потім, ще довше билися з рептиліями. Мені дивом вдалося залишитися в живих, я сховався під трупами своїх вбитих друзів і дочекався ночі. Коли вороги пішли, поранений і без сил, я попрямував в головний палац людей – ящерів. Саме там ми і домовилися, що я заберу Дарину, а натомість віддам йому всю Агарту, весь Підземний Світ. Соломон хотів, що б я її врятував, і я це зробив.

Розповідь Сатани була перервана. До них доносилися звуки. Шум кроків у коридорі відвернув ченців і змусив в’язня замовкнути. Гості переглянулися один з одним, а потім подивилися на невільника. Сатана був спокійний, але здивований. Ханой же продовжував дивитися на свого старого друга, не випускаючи його з поля зору.

Цар Світу вже був обізнаний про появу Ханоя і знав де його шукати. Зустріч з ним була лише питанням часу. Варта просувалася вздовж коридору за ченцями Братства і їх засновником.

Агіас подивився на Надішу, а Дітар на Тарсішу. Розповідь Сатани свідчила про те, що дівчинка залишилася жити, тобто вона потрапила в Братство. Нею могла бути хто завгодно. Легеза задивився на всіх трьох і зупинив свій погляд на Іраель. Весь цей час вона могла бути поруч, а вони не підозрювали про це. Питань ставало тільки більше. Ханой і Сатана вдивлялися в довгий коридор, чекаючи появи солдатів Царя Світу. Вони були вже близько.

Глава 69

"Те, що не можна змінити, давно пора відпустити".

Заповідь Шістдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Авраал, Агіас і Дітар йшли слідом за Ханоєм. Дівчата йшли за ними, а в самому кінці плентався Сатанаель. Варта йшла по боках. Їх обладунки виблискували чистотою і були зроблені із сталі, якої ченці раніше не бачили. В них були довгі списи і щити, начищені до блиску. Це були не прості солдати, а особиста гвардія Царя Світу.

– Куди нас ведуть? – Поцікавився Агіас.

Це питання було в голові у всіх. Ханой був спокійний, він точно знав відповідь.

– До нього. – Відповів Ханой.

– До кого? – Продовжив запитувати Агіас.

Дітар, дивлячись на варту, зрозумів, що їх прислав не простий полководець.

– Мабуть ми удостоїлися зустрічі з Царем Світу. – Відповів Дітар на питання друга.

– Сподіваюся, він нас запросив, а не взяв в полон. Не хочеться псувати їм такі красиві обладунки. – Агіас кивнув головою в бік стражників. Ті робили вигляд, що не чують.

– Гадаю, це не знадобиться. – Сказав Дітар, сам не до кінця впевнений у своїх слова.

– Ворота, що ведуть до Агарти, відкриті в обидві сторони – вступив в діалог Авраал. – Сам Цар Світу зрідка піднімається на поверхню. Згідно з легендами, правитель Агарти п'ять разів з'являвся серед смертних. Те, що ми зможемо побачити його особисто, говорить про багато що. Нам нічого боятися.

Вони підійшли до палацу, який своїм сяйвом нагадував сонце. Фортеця Білокам'яного, здавалася просто сторожовою будкою порівняно з цим замком. Дітар оглядав архітектуру і відмітив, що багатьма деталями, з малюнків Ханоя, він скористався при перебудові Монастиря. Він ще раз переконався, що ті знання, що вони використали на поверхні, дійсно прийшли до них з-під землі.

Величезні білі ворота відкрилися, і вони ввійшли на територію фортеці. Двері були, як товщина стіни, а стіна, як товщина будинку.

– Таку стіну Андрогін би не зміг пробити жодною своєю катапультою. – Знову подумав Дітар, захоплюючись будовою.

Дорога була вимощена з невідомого чорного каменю, схожого на метеорит. Він укладався великими валунами і так щільно один до одного, що не було видно щілин. Вся дорога виглядала, як один шматок скелі. Пройшовши ще одні ворота, вони потрапили до внутрішньої частини замку. Це був гарний сад: розкішні стежини і альтанки, фонтани і водоспади, різні дерева, кущі і квіти. Рослини були схожі на ті, що бачили ченці на поверхні, але були і зовсім невідомі їм види. Навіть колір у них був іншим.

Їх листя покривалося золотим пилком, і вони виблискували особливим зеленувато-синім відтінком.

– Як вони ростуть без сонця? – Подумав Авраал. – Звідки вони беруть енергію?

Відповіді на ці питання він не міг знайти в своїй голові. Іноді і не треба розуміти щось, досить насолоджуватися цим. Просуваючись далі, вони зупинилися біля головного входу. Ворота були не такі високі, як попередні, але ці були з білого золота. Дітар бачачи їх, відразу подумав:

– Якщо б такий палац був на поверхні, на нього неможливо було б подивитися – тільки осліпнути.

Двері відчинилися, і вони зробили перші кроки до палацу. Дуже довгий коридор вів удалину, розгалужуючись у різні боки. В середині замок був менш сяючим, але не менш розкішним. Дійсно, внутрішній інтер'єр вражав своєю красою, в якій би кімнаті не опинялися гості. В багатьох з них можна побачити крісла і стільці, виконані з дорогоцінних порід дерева і обиті шовковою тканиною, захоплювали своєю красою спальні, яких в замку досить багато і призначалися вони, як для гостей, так і для власників палацу.

Картини і