Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Ханой дивився прямо в очі Сатані і мовчав. Той посунувся ще ближче:
– З ким найбільше воюєш – це той, хто найбільше схожий на тебе. Ми з тобою однакові, якщо ненавидиш мене, то і себе любити не смій!
– О ні, друг. – Відповів йому Ханой. – Я і є шторм!
Хазяїн камери обернувся спиною і плавно пішов на своє місце, роблячи вигляд, що цієї розмови і зовсім не було.
– Тортури обіцяли зупинити, якщо я розповім де еліксир безсмертя. – Спокійно продовжив бесіду Сатанаель.
– Ти знаходитимешся тут вічно. – Крикнув йому Ханой і стукнув по гратах.
– Доки не скажу, де джерело. – Посміхнувся Сатана.
– Його не існує. – Протестував Ханой. – Агарта – і є безсмертя.
Сатана ствердно захитав головою.
– Тобі знадобилося сто років! – Глузував з Ханоя в’язень. – Джерело життя, сховано в центрі планети. Воно діє на жителів Підземного Світу на генетичному рівні, по максимуму активізуючи потенціал. Знаходитися в Агарті – це і означає бути безсмертним. – Сатана посміхався широкою посмішкою. – Що означає "життя" і "смерть" для того, хто пам'ятає саме народження світу.
Ханой втратив терпіння. Він звернувся до Дітара.
– Приведи когось. Треба відкрити грати, і я його вб'ю.
Дітар дивився на Сатану і не міг відірвати погляд. В Монастирі вони вивчали історії про Підземний Світ, а зараз він тут. Щоденникам Ханоя майже сто років, а тут, неначе пройшло пару тижнів. Чернець обтрусив голову, відв'язавшись від думок.
– Мене Ашока чекає! Я йому обіцяв! Нам швидше треба назад. – Дітар панікував. Він дав слово цареві, а сам пропав без вісті в світі, де час рухається не зрозуміло як.
– Скільки часу вже пройшло? – Думав чернець. – Я дав слово. Ашока на мене розраховує.
Ханой сердито вдарив по гратах, і дзвін заліза пролунав на всю в'язницю:
– Мені треба відкрити грати!
Ханой не встиг договорити. Сатана, встав з місця і вже через мить був прямо перед обличчям Дітара :
– Ти думаєш, я багато людей вбив?
Чернець трохи розгубився, від такої різкої появи Сатани перед ним.
– Я не знаю. – Видавив з себе Дітар.
– Відповідай! – Сатана схопив його за мантію і потягнув на себе до грат. – Скільки?
– Відпусти мене! – Крикнув йому чернець.
– Скільки? – Продовжував запитувати ув’язнений.
Сатана відпустив Дітара. Потім, згорбившись, він важко зітхнув.
– Одже, ти не знаєш, скількох я вбив? – Тихо вимовив він. – А, якщо я скажу тобі, що я ніколи не вбивав! За все життя я не вбив жодну людину!
– Але… – Вирвалося у ченця від здивування.
– Я ніколи не вбивав людей. – Знову повторив Сатана. – Навіщо мені це, якщо ви самі вбиваєте один одного. Заради золота, через злість і ненависть, а іноді заради забави. Я багато разів бачив подібне. Коли вам нудно ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного тисячами. Я думаю, вам це подобається. Ви насолоджуєтеся видом чужої крові. І найогидніше в цьому те, що ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити в усьому мене! – Він ненадовго замовк. Його емоції почали брати гору, але він вчасно зупинився і знову заговорив спокійно.
– Раніше я був іншим. Я був хорошим, але вони зробили мене старшим у загоні "48 воїнів влади". Мене зробили карателем! Хіба я просив про це? Подивися, що зі мною стало! – Останні слова він вигукнув, зірвав порвану сорочку і показав свої шрами. Багато ран було свіжих. – Це результати тортур.
Перед очима Дітара з'явилося жахливе обличчя, але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, нічого не виражаючі очі, втупилися на Дітара.
– Подивися на кого я перетворився! А знаєш чому? – Він зробив крок.
– Ні. – Стиснувшись під його пильним поглядом, хитнув головою Дітар.
– Звичайно, не знаєш! – Посміхнувся Сатана. – Це ви зробили мене таким! Я бачив, як мати вбиває своїх дітей, я бачив, як брат вбиває брата, я бачив, як чоловік за один день може вбити сто, двісті, триста людей! – В’язень показав головою в бік Ханоя. – Я ридав, дивлячись на це, я вив від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричав від жаху.
Очі Сатани заблищали.
– Я впевнений, що ти мене розумієш. Ти поміняв свій гарний наряд на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких ти "проводжав". Ти надів капюшон, щоб люди не бачили твоїх очей. Ти мене розумієш, більше інших. Ви перетворили мене на монстра. А потім звинуватили мене в усіх гріхах. Звичайно, це ж так просто. – Він дивився на Ханоя, не кліпаючи. – Я проводжаю вас, я вказую шлях, але я не вбиваю людей. Ви це чудово робите і без мене.
Легеза весь час чекав зручного моменту, його терпіння закінчувалося. В руці він стискав один з тих дев'яти мечів, що викував Мріадр. Потужним ударом він розрубав грати. Ще раз замахнувшись, він завдав удару і ті впали. Ханой миттєво забіг в середину і схопив Сатану, притиснувши його руками до стіни. Ноги Сатани повисли в повітрі, і він відчув, як рука стискає його шию. Легеза ввійшов до камери, не опускаючи свій меч. Він хотів накинутися на невільника і відразу його заколоти, але не міг вирішитися. Чи то страх, чи то ненависть заважала йому просто вбити. Стільки років він чекав цього моменту, а коли час настав, він розгубився.
– Я Легеза. Син Азазель. І я тут, щоб вбити вас обох!
Ханой і Сатана дуже сильно здивувалися, почувши ці слова. Не стільки від самої загрози, а швидше від моменту, коли вони були сказані. Ханой і Сатана не з тих, кого можна просто злякати. Те, через що вони пройшли, було за межами уяви людей. Сатана насолоджувався виставою.
– Де Дарина? – Хрипко запитав Сатана в Легези.
Ханой продовжував його тримати за горло, але теж не міг його вбити.
– Я не знаю де вона. – Відповів розгублено Легеза, явно не чекаючи такого питання.
– Ну як же. Якщо ти син Азазель ти повинен знати. Вона має бути в твого батька.
Ханой, почувши ці слова, випустив Сатану і той, взявшись за горло, відкашлявся.
– Де твій батько? Де "Влада"?
– Маркус вбив їх всіх. І зараз йде сюди, за мною.
Сатана сів на свою лавку. Поправив одяг, потім своє волосся. Він поводився, як справжній хазяїн.
– Заспокойся. – Засміявся він. – Ти нікому не потрібний. Він йде за нею.
Сатана сів зручніше. Він розставив руки, сперся спиною на стіну, і оглядав всіх від ніг до голови. Трохи примружився, і своїм хитрим поглядом
