Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
– Ти вже тут?
– Боявся, що він щось накоїв. Тож щойно почув про пожежу – кинувся сюди.
– Пожежа несерйозна, – відмахнувся Тарас Адамович і встиг побачити, як Досковський застрибнув у фаетон.
– Навіть не пожежа, – майже пошепки сказав головний слідчий. – Імітація. Багато диму без вогню. Хтось дуже хотів відволікти увагу.
– Не розумію, від чого, – стенув плечима Тарас Адамович.
– А де він?
– Он там, від’їжджає, – кивнув Тарас Адамович у бік фаетона.
– Швидко. Я накажу зупинити візника.
– Гадаю, не варто. Він нічого не робив. Тільки налякаємо.
– Тобто нічого? Хіба не він підпалив «Прагу»?
Тарас Адамович хитнув головою.
– Не певен. Якщо й справді він – не розумію, для чого це йому. Він просто поїхав, ніби… – і він раптом завмер, вражений здогадом.
– Що сталось? – не розуміючи перепитав Репойто-Дуб’яго.
– Здається, я стежив не за тим, за ким мав би, – сумно сказав він головному слідчому. – Сподіваюсь, що Менчиць порадує нас інформацією.
Молодий слідчий порадував нею частково. Він сумлінно стежив за дамою під вуаллю, а потім – за дамою без вуалі: вона її зняла, коли шукала сумочку, яку забула на терасі.
– То де зараз ця дама?
– Зникла, – сумно сказав Менчиць і додав:
– Але вона не спускалась ні ліфтом, ні сходами – я відразу побіг униз.
– Я виставлю людей біля ліфта і сходів, – безапеляційно заявив Репойто-Дуб’яго. – Ми обшукаємо терасу.
– Я поясню… – почав Менчиць.
– Так, але завтра. Зараз у нас є терміновіші справи. Сподіваюсь, ви добре запам’ятали обличчя панни, за якою стежили.
– Гадаю, так, – ствердно кивнув слідчий. – Але… я дозволив їй зникнути…
– Все гаразд, – спокійно сказав йому Тарас Адамович. – Я мав це передбачити. Врешті, ми можемо зараз опитати свідків пожежі й з’ясувати, що саме сталося. Крім того, спробуємо якомога швидше звести вас з художником. Однак передовсім потрібно знайти штабс-капітана й панну Томашевич. Допоможете мені?
Однак перш ніж вони відшукали в натовпі Міру й Назимова, Тарас Адамович, кивнувши на руку Менчиця, запитав:
– Що це?
Слідчий підняв руку й побачив що тримає легку хмаринку темної органзи.
– Лишила мені, певно, як насмішку – пояснив він Тарасу Адамовичу.
Колишній слідчий мовчки взяв тканину й сховав у кишеню піджака.
– Знайдемо наших знайомих, – повторив він.
І вони разом рушили крізь натовп.
XI. Ліфти і сходи
Діжки стояли рівним рядом вздовж стіни льоху. У них лежали ще тверді жовтобокі яблука, залиті розсолом. За кілька тижнів вони розм’якнуть, наситяться ароматами трав, що він їх додав у діжку, набудуть нового смаку. Тарас Адамович готував розсіл за дідовим рецептом. Ще хлопчаком слухав, як старий повчав: дерево в кінці саду пізнє, антонівка, сушити яблука з нього – зась. На варення теж краще лишити літні сорти. Пізні й зимові яблука дід беріг для діжок у льоху. Онук продовжував цю традицію.
Розсіл готував старанно: розмішував сіль і муку, додавав меду. Розчин холонув, Тарас Адамович мив листя смородини, базилік, викладав зеленню дно діжки. Далі – найцікавіше: нашаровував яблуками й травами її дерев’яне черево аж до верху, заливав охололим розсолом. Два тижні діжки чекали свого часу біля льоху, Тарас Адамович зазирав під гніт, прибирав піну. Потім скликав хлопчаків, і вони разом повільно переселяли діжки у темну прохолоду льоху. Мочені яблука за рецептом діда Тараса Адамовича найбільше любив Сильвестр Григорович. Напружена павза в їхньому листуванні вимагала розв’язки, тож господар яблуневого саду вирішив завершити щорічний ритуал із діжками і врешті написати старому другові.
Сильвестр Григорович у передостанньому листі вже вивів вперед пішака, на якого покладав великі надії. Шаховий партнер з Фастова був вельми небайдужий до ексцельсіору. Йому майже ніколи не вдавалось завершити етюд, як планував – обміном пішака на ферзя, однак він не полишав надії це зробити. Тарас Адамович іноді не був певен, чи прагне його партнер перемоги. Інколи здавалось, що його найголовнішою метою в грі був отой пішак і його шлях.
Хвіртка рипнула, Яків Менчиць, як і обіцяв, прийшов до Тараса Адамовича щойно завершив нічне завдання. Ранкові газети ще лежали непрочитаними на веранді. Господар будинку відволікся від діжок, запросив гостя до столу. Молодий слідчий випромінював ентузіазм.
– Знайшли будинок? – замість привітання запитав Тарас Адамович.
– Так, це було нескладно, – кивнув парубок, – він доволі помітний, я не раз чув про нього фантастичні історії.
– Справді?
– Кажуть, що коти біля вікон захищають мешканців будинку. Але той архітектор, певно, божевільний – не розумію, навіщо було ліпити нагорі чорта?
– Хтозна, – стенув плечима Тарас Адамович.
– Господаря не було вдома, довелось чекати, – вів далі Яків Менчиць. – Але пан Щербак, коли повернувся і почув ваше прізвище, відразу погодився допомогти.
Тарас Адамович кивнув і підсунув ближче до гостя чашку зі свіжою кавою й глечик з вершками.
– Додайте цукор за смаком, – запропонував господар, беручи до рук теку, що її простягнув йому гість. Розгорнув, гмикнув.
– Гарна, – чи то запитав, чи то констатував пан Менчиць і зніяковів.
– Суперечки про красу – вічні суперечки, – усміхнувся Тарас Адамович і подивився на портрет дівчини, намальований олівцем.
– Пан Щербак не здивувався вашій пізній появі?
– Зовсім ні. Малював швидко, хоч я не зміг згадати багатьох деталей. Не впевнений, чи такі за розміром були очі, колір взагалі не запам’ятав. Спершу мені здавалось, що губи були повніші, але коли художник їх збільшив, я зрозумів, що ні. Довелось перемальовувати кілька разів. Зараз вона, як на мене, не надто схожа на оригінал, але я не можу точно сказати, що не так.
Тарас Адамович потер підборіддя, ще раз подивився на портрет, відклав теку. Дістав із кишені записник і розгорнув його.
– Спробуйте згадати якомога більше деталей. Розкажіть про вашу зустріч із
