Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Пане Галушко, я радий, що ви взялися за справу Віри Томашевич. Я вже казав, що в усьому допомагатиму вам… – Менчиць затнувся і знову почервонів. Міра уважно подивилась на нього, ледь торкаючи клавіші Естер кінчиками пальців. Тарас Адамович своєю чергою відволікся від роздумів і звернувся до гостя:

– Пане Менчиць, ми з панною Томашевич якраз збиралися куштувати особливий чай. Ви ж не проти приєднатися до нас?

– Ні, що ви, – нервово усміхнувся парубок. – Але я…маю новини для вас.

– От за чаєм і розповісте, – кивнув господар і зник за дверима.

Повернувся він з великою тацею, на якій чого тільки не було: великий пузатий запарник, розмальований синіми квітками, три фаянсові чашки, цукорниця, тарілка з ароматним ще гарячим пирогом з варенням. Міра скосила погляд на молодого слідчого – той мовчав. Однак буряковий колір його обличчя засвідчив Тарасові Адамовичу, що хвилини наодинці з дівчиною далися йому нелегко.

– Яка краса! – сказала дівчина, адресуючи комплімент пирогу.

– Спробуйте вгадати, що в ньому за варення, – запропонував Тарас Адамович, розливаючи чай. Він підсунув тарілку з ароматним шматком колезі й сів навпроти. Міра відсунула машинку і перенесла тендітні пальчики на чашку з чаєм.

– Спочатку я скуштую напій грузинського князя, – усміхнулась вона.

Яків Менчиць більше зацікавився пирогом. Відкусив шматок, здивовано звів брову, подивився на Тараса Адамовича.

– Вишневе? – запитав невпевнено.

– Майже вгадали, – відповів господар.

– Але є ще якийсь смак, – міркував Менчиць.

– Чула, що ви прихильник моносмаків, – звернулась Міра до колишнього слідчого.

– Так і є, – сказав Тарас Адамович. – Це варення – виняток із правила.

Міра відкусила шматок пирога, замріяно обвела поглядом яблуневий сад.

– Здається, я знаю, – примружила вона очі, – вишневе варення, але з ноткою гіркуватості. Ви додали гострого перцю?

– Браво! – вигукнув Тарас Адамович. – Хоч я думав, цю загадку не так просто розгадати. Воно ще недосконале, не вистачає кислої нотки, я пробував додати смородину, але смак не той. Доведеться вигадувати, чим замінити.

Він замислився, потім махнув рукою і зник у будинку.

Чай грузинських князів не розчарував. Вересень гнав легким вітром яблучний аромат на веранду, цілував променями передвечірнього сонця обличчя співрозмовників. Пиріг скінчився раптово, Менчиць з сумом поглянув на спорожнілу тарілку, ковтнув чаю, відсунув чашку й подивився на Тараса Адамовича:

– Дякую за частування. Хоч новини, які я приніс, не варті такого теплого приймання, – він опустив погляд на свої великі незграбні руки з довгими пальцями. Тарас Адамович мовчав, Міра завмерла в очікуванні.

– Ми шукаємо балерину Левську. Результатів поки немає, але, сподіваюсь, що знайдемо її. Крім того, Тарасе Адамовичу, ми виставили спостерігачів біля квартири на Лютеранській, 11. Як ви й радили… Але, квартира порожня, там ніхто не живе.

– Так, я знаю. Але якщо помітите щось чи когось в цій квартирі – дайте мені знати.

– Звичайно. І останнє ваше завдання… – почав молодий слідчий, однак Тарас Адамович перервав його:

– Що скажете, Мирославо? Ви не встигли відповісти. З ким я ще маю поговорити?

Міра на мить замислилась, певно згадуючи імена, що з’являлись на сторінках протоколів. Відповіла, відставивши порожню чашку:

– З Сергієм Назимовим.

Тарас Адамович ствердно кивнув і перевів погляд на гостя.

– Назимов буде сьогодні в ресторані «Прага». Пропонує зустрітися з нами за вечерею, приблизно о сьомій, – сказав молодий слідчий.

– Міро, ви маєте плани на вечір? Приєднаєтесь до нашої компанії?

Якщо Мирослава й мала якісь плани на вечір, її співрозмовники про це так і не дізнались. Дівчина швидко відповіла:

– Приєднаюсь.

Хлопець знову почервонів, крутячи в руках порожню чашку.

– Що ж, тоді не змушуватимемо пана офіцера чекати, – резюмував господар будинку.

Вони вирушили майже відразу після розмови. Тарас Адамович нашвидкуруч змінив домашнє вбрання на сірий костюм з гірчичною краваткою. Однак ініціатор зустрічі вже був у ресторані, меланхолійно спостерігаючи за тим, як вигравало бульбашками шампанське в келиху, що стояв перед ним. Побачивши їх, військовий миттєво схопився з крісла, вклонився Мірі, привітався з чоловіками, допоміг дівчині сісти за столик. Ідеальна виправка, вивірені жести.

Тарас Адамович уважно стежив за тим, кого художник Олег Щербак інакше як солдафоном не називав. І не бачив солдафона. Правильні риси чистого обличчя, темні пронизливі очі. Брюнет. Гравець – судячи з виразу очей. Штабс-капітан – судячи з погонів. Дивно, що обрав «Прагу» для зустрічі. Чи пан офіцер – поціновувач краєвидів?

Готель «Прага» постав на вулиці Володимирській років тридцять тому. Архітектором був Олександр Шилле, за його проєктом будинок мав три поверхи і флігелі. Однак, коли власник готелю – Ільїнський помер, його дружина продала будинок київському юристу Вацлаву Вондраку, чеху за походженням. Він мріяв про панорамну терасу, однак з третього поверху панорама не відкривалась. Вондрак добудував ще три поверхи і відкрив на даху будинку однойменний ресторан, який став улюбленим місцем відпочинку киян. Теплі вересневі вечори ще дозволяли вечеряти тут просто неба. Хоч на даху й була добудована невеличка засклена тераса, однак на ній, у разі негоди, могли розміститися далеко не всі відвідувачі ресторану.

Тераса вражала меблями та екзотичними рослинами, яких щедро понаставляли навколо столиків. Білі скатертини, сяйво келихів у тьмяному світлі ліхтариків, темні постаті офіціантів у фраках, білосніжний контраст їхніх сорочок.

Міра бачила «Прагу» раніше, Тарас Адамович розглядав убрання ресторану з цікавістю дослідника, Яків Менчиць кліпав очима з довгими віями й опускав погляд на руки, які незграбно примостив на краєчку столу. Назимов, здавалось, відпочивав, поволі розглядаючи своїх співрозмовників. Він не починав розмову, але, здається, й не очікував, що хтось з його сусідів за столиком розпочне її. Тишу перервав офіціант, що приніс меню й поцікавився:

– Чи можу я запропонувати вам напої?

Назимов ковтнув шампанського і кинув питальний погляд на Тараса Адамовича.

– Що обирає пан слідчий? – насмішкувато запитав він.

– Пан колишній слідчий. Не відмовлюся від келиха бургундського шаблі. Міро?

Дівчина усміхнулась.

– Біле токайське, – мелодійно проказала вона.

– Гарний вибір, – зреагував офіціант. – У нас лишились довоєнні запаси.

– Цікаво, – протягнув Назимов. – Ваша сестра зазвичай пила червоне. А якщо біле…