Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Отже, сходи чи ліфт? Тарас Адамович говорив упевнено, ніби й справді знав, як саме незнайомка під вуаллю спустилась униз. Чому колишній слідчий попросив стежити за нею? Чому вона ховала своє обличчя? Куди зникла?

На терасу ресторану він піднявся ліфтом. З недовірою оглядав вузьку кабінку, яка, за словами метрдотеля, могла підняти дванадцятеро людей. Сьогодні ресторан на сьомому поверсі був зачинений, гостям пропонували обрати перший поверх, де містилася кав’ярня «Біля чеської корони».

Терасою прогулювався Тарас Адамович у супроводі Міри і високого елегантного пана, якого Яків Менчиць упізнав не відразу.

– О, мій нічний гість! – радісно вигукнув незнайомець і слідчий зрозумів, хто перед ним. Художник Олег Щербак у темному костюмі і з плащем, перекинутим через руку, не справляв враження розхристаного дивака, який повернувся у свій дім далеко за північ і зустрів на порозі слідчого з дивним проханням.

– Дякую, що допомогли мені вчора з портретом, – ледь схилив голову Менчиць.

– О, не потрібно дякувати. Я обіцяв допомогу панові Галушку, мені було навіть цікаво. Ніколи ще не малював портрети з чиїхось слів, – він усміхнувся, – хоч я й не впевнений, що дівчина вийшла схожою на оригінал, але це був цікавий досвід. Щоправда, ви змусили мене нервувати – ніколи не думав про те, якими неуважними можуть бути звичайні люди. Якби я говорив з художником, отримав би набагато більше інформації. На вашому місці, Тарасе Адамовичу, я б запропонував започаткувати короткий курс портретного живопису серед колег.

– Цікава думка, – усміхнувся у відповідь Тарас Адамович. Колишній слідчий повернувся до Менчиця і запитально вигнув брову:

– Що скажете, пане Менчиць?

– Про курси портретного живопису? Навряд чи керівництво оцінить ідею.

– Ні, я про відповіді на ваші учорашні запитання. Знайшли їх?

– Не впевнений.

– Чому ж?

Молодий слідчий відповів не відразу. Мимоволі поглянув на Міру. Прекрасна, як завжди, у темно-коричневій сукні, що відтіняє очі. Якби вона позувала на тих портретних курсах, він, мабуть, з більшим ентузіазмом підтримав би ідею Щербака. Відповів:

– Я не впевнений, що поставив правильні запитання.

Тарас Адамович задоволено кивнув. Молодий слідчий і справді не безнадійний. Ставити запитання – це визначати пріоритети розслідування, робити вибір на користь тієї чи тієї версії. Невпевненість – це усвідомлення слідчим, що кожна з версій має слабкі й сильні сторони.

– На які запитання ви все-таки хотіли б отримати відповіді? – прямо запитав Тарас Адамович колегу. Той завагався, але відповів:

– Куди зникла дівчина?

– Я казав вам – вона спустилась.

– Чому ви в цьому впевнені?

– Кілька працівників готелю бачили, як о чверть на дев’яту дівчина вибігла з коридору на першому поверсі й попрохала допомогти чоловіку, якому стало зле в номері, що в кінці коридору.

– Звідки ви знаєте, що то була вона? – запитав молодий слідчий.

– Білявка, темна сукня – так описали її ті, хто бачив. До того ж у номері, про який вона казала, нікого не було. Їй потрібно було відволікти увагу, щоб вийти з готелю, – пояснив Тарас Адамович.

– І її ніхто не зупинив? – здивувалась Міра.

– На жаль, ні. Кілька поліціянтів кинулись туди, куди вона вказала, пожежні снували в холі, однак були зайняті – перевіряли приміщення. На вулиці – натовп роззяв. Гадаю, спрацював і психологічний трюк.

– Який? – запитав художник, що уважно слухав.

– Якби з порожнього коридору вискочив чоловік, на вашу думку, що зробили б поліцейські?

– Затримали б його, – здогадавшись, куди хилить Тарас Адамович, відповів молодий слідчий.

– А коли вибігла налякана дівчина, один із поліціянтів провів її до виходу і навіть запропонував допомогти знайти знайомих. Хоч потім і пошкодував про те – я запитував, чи не здалось йому дивним те, що дівчина спустилась набагато пізніше від усіх інших гостей готелю.

– Ви говорите – о чверть на дев’яту? – запитав Менчиць.

– Так.

– Я був унизу двадцять хвилин на дев’яту. Отже, вона випередила мене усього на п’ять хвилин? Але як? Ви говорите, що за ліфтом стежили!

Тарас Адамович замислено подивився ніби крізь нього.

– Хочете, я покажу вам, як вона це зробила? – несподівано запитав колишній слідчий.

– Покажете? Я не розумію…

– Міро, пане Щербак, допоможете мені?

Міра відповіла кивком. Художник з готовністю відповів:

– Звичайно!

Тарас Адамович окинув оком усіх трьох і почав пояснювати:

– Панна Томашевич сьогодні гратиме роль поліції – контролюватиме сходи. Якщо помітите мене, – звернувся він до Міри, – можете сміливо арештовувати.

Дівчина здивовано подивилась на нього, запитала:

– Якщо я просто скажу, що бачу вас, це вважатиметься арештом?

– Так. Адже поліція не змогла помітити нашу нічну незнайомку, аж поки та не опинилась на першому поверсі.

Він повернувся до Щербака.

– А ви, пане художнику, у своєму акуратному костюмі спробуєте зіграти роль вишколеного офіціанта знаменитого ресторану «Прага».

– Колись мріяв про кар’єру актора, – розсміявся Щербак. Тому – із задоволенням.

– Отже, ви контролюватимете ліфт. Адже офіціант біля ліфта, якого учора допитував і пан Менчиць, і я, справді не бачив білявку у темній сукні.

– Що робити мені? – запитав Менчиць. – Яка роль залишилась?

– Найскладніша, – усміхнувся Тарас Адамович. – Вам доведеться грати самого себе й знайти відповіді на запитання.

Молодий слідчий кивнув. Оглянув залу з акуратними рядами столів у святкових шатах з білих скатертин. У кінці тераси – шинквас, телефон – за стіною, біля ліфта. Певно, аби музика і гамір за столиками не заважали розмовляти. Тераса нагадувала йому оранжерею – скляні стіни від підлоги до стелі були родзинкою «Праги». Йому захотілося опинитися тут, за одним зі столиків за інших обставин. Не заради розслідування, пошуку невловимих білявок чи паліїв, які викрадали гаманці. А заради…

– Що я маю робити? – запитав він, відволікаючись від нав’язливих думок.

– Нагадайте, де ви стояли, коли почали шукати сумочку дами під вуаллю?

Молодий слідчий попрямував до центру тераси і зупинився біля столика.

– Здається, тут.

– Що ж, – кивнув йому Тарас Адамович, – можемо відпускати наших акторів – вони мають зайняти свої позиції.

Міра і Олег Щербак рушили в кінець тераси, де за стіною ховався ліфт, а трохи далі виднілися двері, що вели на сходи. Слідчі залишились на терасі удвох. Тарас