Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Де стояла дівчина?

Яків Менчиць повільно показав рукою у напрямку столика за кілька метрів від нього.

– За отим столом, біля куща, – пояснив він, киваючи на екзотичну зелену рослину в горщику.

Тарас Адамович рушив у напрямку, який йому вказав колега. Зупинився біля високого лимонного дерева. Опустив погляд на підлогу. Паркет. Біля однієї зі стін тераси причаїлося фортепіано. Можливо, тут влаштовують і танцювальні вечори?

– Пообіцяйте мені, що повторите ваш маршрут. Пройдете тільки там, де вчора, – мовив Тарас Адамович.

– Я спробую, – кивнув Менчиць.

– Що ж, почнімо, – сказав Тарас Адамович, раптово вигукнувши: – Ой, моя сумочка! Як добре, що я її знайшла! – і зник за столом, укритим скатертиною.

Яків Менчиць повільно підійшов до того місця, намагаючись відтворити свої дії минулого вечора. Присів біля стола й зазирнув під скатертину. Знову знайшов вуаль – певно, Тарас Адамович завбачливо прихопив її з собою заради експерименту.

Експеримент – не надто приємне слово, особливо якщо піддослідний – ти. Він скривився від цієї думки, але спокійно пішов до виходу, подумки шкодуючи, що не лишився на терасі і не позаглядав під усі столи. Але ж вона спустилась раніше за нього! Чи змогла б вона це зробити, якби сиділа під столом і чекала, поки він наговориться з офіціантом біля ліфта і врешті поверне на сходи. Брехав офіціант чи ні? Але зараз біля ліфта художник і він не брехатиме – це ж експеримент.

Слідчий підійшов до ліфта, біля якого нудьгував Щербак.

– Ви не бачили тут білявку? – запитав він у художника.

– Ні білявки, ні старого насмішкуватого колишнього поліціянта, що робить неймовірне варення з цибулі. Але я б радив вам спуститися вниз – в готелі пожежа, – серйозно поінформував його художник. Актор з нього був посередній, певно, добре, що він не здійснив своєї мрії.

– Я ще трохи потеревеню з вами, аби точніше відтворити події й обов’язково спущуся, – пообіцяв Менчиць.

Міра чатувала на сходах. Він знову відігнав думку про вечір за столиком «Праги» з нею, хоч фантазія уперто малювала їхні силуети на тлі скляної тераси.

– Спустимось разом? – запропонував він їй і сам здивувався своїй сміливості. Вона відповіла:

– Чому б ні?

Спускались вони кілька хвилин, однак навряд чи в ці хвилини він думав про те, яким чином встигне випередити його Тарас Адамович.

– Ви здогадались? – запитала його Міра, між п’ятим і четвертим поверхом.

– Гадаю, так. Але я мав би подумати про це вчора.

Коли вони зайшли до холу готелю, то завважили виконавця ролі невловимої білявки за газетою на розкішному дивані гірчичного кольору.

Тарас Адамович відклав газету, усміхнувся помічникам, підвівся з дивана.

– Ви виграли, – резюмував Менчиць.

– Можливо. Однак перш ніж ми повернемось до нашого охоронця ліфта, скажіть мені, як я це зробив.

Яків Менчиць допитливо подивився йому в очі.

– Ви знайшли третій ліфт, – сказав він.

– Але хіба в готелі «Прага» не два ліфти?

– Два – про які всі знають, ліфти для гостей. Ви, швидше за все, спустились службовим ліфтом. Але я не знав, що він є в готелі, якщо чесно. Звідки знали ви? Опитали офіціантів?

– Ні. До того ж, якщо я міг опитати офіціантів, чому ж ви цього не зробили?

– Бо не знав про що запитувати, – зізнався Менчиць.

Тарас Адамович усміхнувся.

– Так. Я знав про ліфт ще учора. На це мав кілька причин: по-перше, офіціанти не підіймали їжу в ресторан ліфтом для гостей. Коли на вулиці я дізнався, що пожежа почалась із кухні й мені сказали, що кухня розміщена в підвалі, я здивувався. Адже не завважив у ліфті возиків з їжею й офіціантів. Потім я подумав про те, чи хотів би підійматися сім поверхів разом з чиєюсь вечерею. А якщо охочих піднятися багато, офіціанти пропускають гостей і чекають, поки їжа охолоне? Це здалось мені не надто зручним. Про сходи я навіть не думав, бо…

– Навряд чи замовлення носили б через сім поверхів, – закінчила його репліку Міра.

– Я припустив, що має бути інший ліфт, нехай і невеличкий – яким підіймають їжу в ресторан.

– А по-друге?

– А по-друге, я зрозумів, що дівчина не могла скористатися одним з двох ліфтів чи сходами. Отже, вона знала інший шлях. Найлогічнішим був службовий підіймач.

– Але вона зникла.

– Сховалась під одним зі столів. Гадаю, якби ви зазирнули під сусідній, то знайшли б її, а вона сказала б, що це жарт.

– Я не звик шукати дівчат під столами у ресторанах, – стенув плечима Менчиць.

Тарас Адамович з розумінням кивнув.

– Коли ж ви побігли до сходів, вона вилізла з-під столу й пішла до ліфта, який ховався за шинквасом.

– Я мав би здогадатися. Отже, вона спустилась на перший поверх?

Тарас Адамович кивнув.

– Починаючи з цієї частини історії, зізнаюсь, ставити правильні запитання складно навіть мені. Але повернімось по нашого художника-актора.

– Щось мені підказує, що художник він кращий, аніж актор, – усміхнувся Менчиць. Міра відповіла усмішкою, Тарас Адамович впевнено рушив до ліфта, мимоволі зупинившись поглядом на знайомій постаті, що примостилася на дивані біля пишної зеленої рослини. Згадались слова Назимова про неабиякі таланти його партнера з покеру – похмурого чеського репортера щодо смакування вин. Зараз він не пив – знов писав щось, час від часу відволікаючись на метушню в холі. Колишній слідчий примусив себе зосередитись на думках про пожежу.

Поки громіздка червона кабіна з дверима-решіткою тягла їх нагору, Менчиць запитав:

– Чому ви попрохали мене стежити за дівчиною? Вона виглядала підозріло?

– Ні, я ні в чому її не підозрював, аж поки ви не розповіли мені про вашу зустріч.

– Тоді чому ж?

– Я знаю чоловіка, з яким вона вечеряла. Він небезпечний. Але згодом зрозумів, що мав би стежити за нею.

– Чому? Вона пов’язана з пожежею?

– Так.

– Звідки така впевненість?

– Спробуйте здогадатись.

Міра хотіла щось сказати, але стрималась, питально поглянувши на молодого слідчого. Він відповів, картаючи себе за те, що не запідозрив цього вчора:

– Вона надто спокійно шукала сумочку. Навряд чи могла бути такою спокійною, якби не впевненість, що пожежа – несправжня.

Тарас Адамович додав:

– А оскільки вона знала про підіймач, я подумав, що в ресторан вона піднялась саме