Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Назимов мовчки повернув пляшку етикеткою до дівчини.

– Excelsior! Доволі патріотично, – констатувала вона.

– Це російське шампанське? – поцікавився Тарас Адамович.

– Виробляють в Одесі, – пояснила Міра. – Віра казала, що непогане. Хоча…

– Ви не довіряєте витонченому смаку сестри? – іронічно запитав Назимов.

– Вірі смакує й англійський «Портер», хоч пиво для балерини – занадто зухвало, – стенула плечима курсистка.

– Як казала Карсавіна – пити пиво вважається неестетичним для балерини, – кивнув Назимов. – Однак наш співрозмовник, – він усміхнувся молодому слідчому, – не балерина, отож може обрати будь-який напій.

– Я… скуштував би біле токайське, – ледь чутно мовив той.

– Медовий посмак сьогодні впевнено перемагає, – відсалютував офіціанту келихом Назимов.

– Перепрошую, – Тарас Адамович звів палець, зловивши погляд офіціанта. – Я теж скуштував би «Ексельціор».

Офіціант повільно схилив голову, підтверджуючи замовлення. Офіцер питально подивився на слідчого.

– Ексельціор, – протяжно вимовив Тарас Адамович. – Ви знаєте, що це – шаховий термін? – запитав він. Назимов заперечно хитнув головою.

– Назва різновиду етюду, коли пішак рухається до краю дошки, аби стати…

– Королевою, – закінчив Назимов.

– Ферзем, – заперечив Галушко. – І навіть ферзем необов’язково.

– Тобто? – не зрозумів Назимов.

– Ви можете обрати, на кого саме змінити пішака. Ферзь – необов’язкова умова, можна узяти туру або коня.

– Тільки божевільний обиратиме коня, якщо можна обрати королеву, – розсміявся Назимов і ковтнув шампанського.

Сміх і репліки відвідувачів ресторану, які час від часу злітали в синє вечірнє небо, зупинила скрипка. Вона розітнула важке, насичене парфумами й винними парами повітря над терасою «Праги».

Тим часом офіціант взявся за сервірування. На столик лягли серветки й наряддя, а також маленькі пласкі посудини, в яких плавали свічки. Коли стали на свої місця келихи, скрипка знову різонула слух високою нотою й затихла. Тарас Адамович, ковзнув поглядом по згорбленій фігурі похмурого чоловіка за сусіднім столиком, який щось швидко писав, майже не розгинаючись і так само наполегливо перехиляв келих за келихом, і розпочав допит свідка.

Назимов відповідав спокійно й трохи іронічно. Торкав пальцями ніжку келиха, повертався до співрозмовника різким профілем, поринав у думки й спогади. Розповідь будував логічно, завважував деталі, ховав на споді очей дивний для бравого офіцера смуток.

– То навіщо ви вдарили художника? – запитував Тарас Адамович.

– Якого художника? – перепитував він.

– Олега Щербака. Того, що не продав вам картину.

– А! Того мерзотника? Ви самі відповіли на своє запитання. Не продав картину! Бачив, що вона мені потрібна і вперся рогом. Гадаю, набивав ціну.

– Чому ж ви її не підвищили?

– Я підвищив її втричі! Але той блазень… – він перехопив погляд Міри й затнувся, – я хотів сказати … бла-а-а-женний чоловік навідріз відмовився.

Тарас Адамович скептично подивився на нього.

– Я не стримався, – просто сказав Назимов. З цими словами з-за його плеча, як Мефістофель, виринув офіціант і долив у келих шампанського.

– А навіщо вам картина? – запитав колишній слідчий.

– На ній Віра. Вона прекрасна. Не хотів, щоби вона залишалась в його гадюш… тобто домі.

– Як ви думаєте, чому Віра не прийшла того вечора на зустріч із вами? Ви ж мали зустрітися в «Семадені».

Назимов відповів не відразу. Замислився, відкинувся у кріслі.

– Розумієте, я тоді подумав, що це якраз у стилі Віри – забути чи просто не прийти. Я запрошував її в ресторани чи салони, але ніколи не був певен, що вона прийде. Того вечора я просто подумав – отже, вирішила ігнорувати чи викинула з голови. Аж поки не зустрів Мирославу, – він втупився поглядом у свічку на столі, – яка розпитувала про сестру. Тоді й зрозумів, що щось сталось.

– Ви пробували шукати Віру?

– Я розпитав у знайомих. Але тоді я не розумів: Віра зникла, бо хтось її викрав чи вона … – він обережно подивився на Міру й закінчив думку: – сама хотіла зникнути.

– Минуло два тижні. Ви думаєте, вона втекла?

– Я не знаю, що думати. Постійно крутились думки, що більше ми не зустрінемось. Тому я хотів мати… хоча б картину.

Галушко потер підборіддя:

– Хвилину тому ви казали, що ніколи б не обрали замінник королеви.

– То інша річ.

– Можливо.

– Художник пропонував мені замінники – в нього повна квартира картин з балеринами. Але я хотів картину з Вірою…

Слідчий поринув у свої думки, Міра опустила очі на серветку, Яків Менчиць ковтнув вина, від якого вже трохи почервонів. Тарас Адамович відставив свій келих. Смак і справді непоганий. Ексельціор – претензійна назва, однак хіба не претензійність – рушій прогресу? Пішак, який хоче стати ферзем, долає складний шлях. Але чи не такий шлях долає балерина, що хоче стати примою? Іноді йому здавалось, що такий шлях він проходить сам – крок за кроком, розплутуючи чергову загадку. Уголос запитав:

– На вашу думку, чи не могла Віра покинути Київ і вирушити на фронт? Як сестра милосердя?

Він запитав ні до кого не звертаючись, однак першим відповів Назимов:

– У Києві достатньо шпиталів, які потребують вільних рук. Віра ніколи не казала, що хоче залишити сцену. Якби вона й вирушила в напрямку бойових частин, то зробила б це радше як акторка.

– І який напрямок могла б обрати?

– Хтозна. Ми говорили з нею хіба про наші частини у Франції. Мій друг зараз воює десь між Комблем і Ранкуром. То й моя частина – долікую плече, поїду туди, – він усміхнувся. – Зможу перевірити вашу версію про Віру – натхненницю наших бравих солдатів. Однак я сумніваюся, що знайду її там.

– Які новини від вашого друга?

– Писав, що вибили німців з траншей. Ми наступаємо з середини червня, в останньому бою узяли трофейні мортири – хвалився, що доклав до цього рук. Здається, от-от візьмуть Комбль.

Тарас Адамович підняв келих:

– Що ж, варто випити за подвиги наших героїв.

Задзвенів кришталь, Назимов ковтнув шампанського, відставив келих, додав:

– Цевков – мій друг, писав, що за два місяці у Франції вже бачив президента французької республіки Пуанкаре й генерала Жофра