Злий - Леопольд Тірманд
Вона явно кепкувала з нього і була дуже гарна в цю хвилину.
— Ми звідкілясь знаємо одне одного, — спокійно промовив Гальський. — Здається, бачилися в трамваї чи тролейбусі…
— Саме так, — згодилась Олімпія. — Будь ласка, запросіть мене до танцю.
Оркестр весь час грав те ж саме танго. Коли Гальський і Олімпія Шувар виходили на танцювальну доріжку, Філіп Меринос відчув, що це танго його дратує.
— Я хочу поговорити з вами, — шепнула Олімпія Гальському, коли вони почали танцювати.
«Яка чудова жінка», подумав підсвідомо лікар.
— Я до ваших послуг, пані, — відповів він з невластивою йому шаблонною галантністю.
— Скажіть, ви мужні по-справжньому? — спитала серйозно Олімпія.
— Це залежить від обставин.
— Обставини дуже несприятливі, але якщо ви мужня людина — заплатіть зараз, вийдіть і почекайте на мене на розі Фоксаль і Нови Свят.
— Добре, — відповів Гальський.
…Він провів Олімпію до столика й подякував, занотувавши в пам’яті чемний усміх пана з темним обличчям і допитливий погляд юнака із боксерським, зламаним носом.
Гальський зійшов нагору, до бару, й заплатив.
— Маленьке прохання, — почув він раптом голос збоку; до Гальського перехилявся невисокий, старий добродій з кістлявим, жовтим обличчям, у старомодному комірці й тужурці. — Можу я попросити у вас, пане, вогню?
— Будь ласка, — відповів Гальський. — Прошу залишити собі сірники.
— Але ви вже йдете звідси, правда ж?
— Нічого, у мене є запасна коробка, — чемно посміхнувся Гальський і залишив «Камеральну».
Через кілька хвилин Олімпія заявила, що йде в туалет. Ще через кілька хвилин Генек нахилився над Мериносом і щось шепнув йому на вухо. Філіп Меринос ласкаво всміхнувся, його темні гарні очі зловісно забігали. Він сказав спокійним медовим голосом:
— Приємний хлопець цей лікар. Шкода буде, коли з ним щось трапиться.
— Щось погане, пане голово? — байдуже спитав Роберт Крушина. — І це неодмінно?
— Мабуть, так, нічого не вдієш, — добродушно всміхнувся Меринос.
— Це нічого… — кинула Рома Леопард. — Не люблю блондинів…
— Рахунок! — гукнув Меринос. Знати було, що він приховує нервування. Генек блискавично з’явився з рахунком; Меринос швидко його перевірив.
— Що це таке? — показав він на якийсь пункт у рахункові, виймаючи товсто набитий банкнотами гаманець.
— Це… цибулька… — заїкнувся Генрик. Меринос коротко засміявся. — Зі мною такі номери? Генеку, постукай себе по лобі… Як тобі не сором? Відколи це за цибульку до оселедця платять шістдесят два злотих?
— Пане голово… — Генек переступив з ноги на ногу. — Мені дуже соромно, але ж треба жити… Тільки ж пана голову ніхто не обставить, — додав він швидко.
— Ось тобі сотня, — відповів Меринос. — Це за те, що ти про це знаєш. А цибульку викресли. Зараз же!
Ідучи вулицею Нови Свят та площею Тшех Кщижи, Марта відповідала односкладовими словами. Потім вони перестали говорити взагалі.
Підійшовши до воріт, Марта відразу ж подзвонила.
— Марто, — тихо покликав Зенон, коли дівчина зайшла за грати брами, — почекай хвилинку…
Він здавався зовсім тверезим. Марта втомленим рухом зняла берет з голови.
— Що таке, Зене? — спитала тихо.
— Значить, після сьогоднішнього вечора все ясно, правда? — спитав Зенон, намагаючись посміхнутись. — Завтра я прийду з офіціальним візитом до твоєї мами. Тільки-но я дістану диплом, ми відразу ж одружимось…
Марта мовчала.
— Так раптово… — говорив Зенон, наче сам до себе, — ти ж ніколи не хотіла про це згадувати, забороняла мені… А сьогодні так раптово, так відверто рекомендувала мене, як свого нареченого… Розумію… — посміхнувся він ніжно, — сьогодні ти, нарешті, зрозуміла. Який же я вдячний цьому лікареві! Завтра перепрошу його, що був з ним такий нечемний, добре? Даси мені номер його телефону.
Марта мовчала.
— Пам’ятаєш? — пожвавішав Зенон, — наші перші канікули на озерах, в Гіжицьку? Тільки тоді ми говорили про одруження, один раз…
— Пам’ятаю, — мовила Марта, припавши чолом до холодних ґрат. Вона пам’ятала в цю хвилину все з пронизливою ясністю. Час, проведений на озерах, і дні, проведені над морем, задушливі ночі, уста Зенона… Вона кохала його тоді, як кохають сонце, радість і сміх. Пам’ятала зимові канікули в Закопаному, лижв’ярський захват і шалені розваги двадцятирічної юності. Пам’ятала все, як пам’ятають щось любе й дороге, але до якого не варто повертатися.
Зенон наблизив обличчя до її обличчя. Цілував її заплющені очі й розсипане волосся. «Від нього тхне алкоголем і рестораном», подумала Марта без особливої неприязні. З болючою гостротою зрозуміла, що це — кінець.
— Адже це неможливо, — почав знову Зенон. В голосі його було розпачливе зневір’я. «Після того всього, що між нами було, це неможливо… Вона не зможе», стукотіло йому в скроні. Марта мовчала.
— Іди, Зене, додому, — промовила вона, відриваючись від нього за хвилину. — Я така втомлена.
Вона крізь грати ніжно погладила його по щоці.
— Добре, — відповів Зенон. Він не знав уже нічого, в голові його був хаос. — Завтра я подзвоню, кохана…
Він пішов. Марта з хвилину проводжала його поглядом. Раптом з березневої темряви глянули на неї палаючі, білі очі.
— Вітольде! — скрикнула вона пронизливо, ховаючи обличчя в долонях, й охоплена жахом, кинулася на сходи.
— Вітольд моє ім’я, — пошепки мовив Гальський.
Ще півхвилини тому він стояв на розі безлюдної вулиці. Під’їхало таксі, швидко прочинилися дверцята, Гальський вліз і опинився в темній коробці машини, де пахло духами Олімпії й бензином. Його трохи здивувало, що першим запитанням, яке він почув, було коротке й тверезе:
— Як ваше ім’я, пане?
