Подвійне дно - Алла Сєрова

— Ні. Знаєш, мені важко тільки жити, та скоро, вочевидь, полегшає. Ти краще слухай, що я тобі скажу…

— Ірко…

— Слухай, не перебивай. Я збрехала тобі, бо так мені звеліли. Я збрехала. Мене вже давно не тримають для клієнтів, я мию підлогу на квартирі, де… дівчата. Мене виставляли тільки тоді, коли ти мала йти — ось вже півтора місяці, чуєш?

— Навіщо?!

— Я не знаю. Просто півтора місяці тому мене привезли до Деберца і він розпитував про тебе. Яка ти, яку маєш вдачу, про все.

— І ти?..

— Я не дурна. Я мало що йому розповіла. Тоді він наказав, аби відновила з тобою спілкування. Тому ти мене зустрічала. Я не могла тобі сказати!

— Чому він не спитав Стася?

— Він не знає про нього. Тобто він знає, що ви знайомі, але тільки тому, що разом вчились, а потім же Стась покинув — ну, коли одружився… Стась — зять начальника, про нього нікому не відомо, а я не сказала. Вони, здається, їздили в Березань, та там немає вже інтернату, тож на тому й сіли… Ні, не перебивай мене! Слухай, вони щось мають до тебе, і не тільки Деберц, а хтось, хто наказує йому, я зрозуміла…

— Але чому?

— Я не знаю.

— А Стась? Він знає?

— Ні, навряд. Він має з Деберцом якісь справи, та ні в що інше не вплутується. Хоча хтозна, як воно… Стась заради грошей що завгодно зробить.

— Хто тобі наказав збрехати мені про телефонну розмову Деберца?

— Я сама її чула, клянусь! У нього ще так противно мобілка грає, знаєш, колись ми чули цю ідіотську пісню — «Інтернаціонал». Я сама чула розмову…

«Інтернаціонал». І Андрій казав, що в того, хто тримав його в підвалі, була така мелодія в мобілці. Ні, все одно не сходиться. До чого тут я?

— Лізо…

Ірка дивиться на мене, наче з колодязя. Я вже бачила такий погляд — колись давно, на практиці в лікарні. Ірка не виживе.

— Лізо, мені так жаль… Чому я тоді не послухалась вас? Я весь час питаю себе — чому? І найгірше, що я не знаходжу жодної поважної причини. Сама винна…

— Не треба, мала. Все буде добре, ти вилікуєшся і влітку — знаєш, буде літо, таке гарне, тепле — ми з Рудим повеземо тебе на море, і тоді вже все буде добре. Тобі ж тільки двадцять шість, в тебе все ще попереду, ще на весіллі твоєму погуляю…

— Не треба, Лізо. Ти вмієш брехати, та мені не бреши. Я знаю, що мені кінець. Пам’ятаєш, я пішла від вас? Мені зняв квартиру Стасів тесть. Негідник був ще той, а в мене очі розгорілись на все: одяг, нічні клуби, шикарне життя… А потім я йому набридла, і він прилаштував мене в нічний клуб — танцівницею.

— Стась знав?

— Так. Він відмовляв мене, хотів допомогти. Просив, щоб я повернулась до вас. Та я, як дурна, вперлась. Все мені здавалось, що я краще знаю.

— І що?

— Прогнала Стася і пішла в клуб. То вже менші гроші, а мені хотілось довести всім — і вам з Рудим найперше — що я вже доросла і знаю, що роблю. А потім запропонували роботу в Голландії — теж танцівницею. Ми, дурепи, номери готували, костюми, а приїхали — і мов у болото пірнули — будинок розпусти, клієнти… Ледве вирвалася, захворіла — то відпустили. Тоді вже Жора підібрав. А останній рік тільки підлоги мила та презервативи замітала — за харчі та місце в кутку, бо ні кола, ні двора. Все хотіла вище голови стрибнути, щоб даром — і одразу світ у кишені. Старий знав, що казав, так не буває. Ви з Рудим послухали його, а я — ні. От і маю тепер…

На її обличчі виступили червоні плями, вона почала задихатись.

— Ірко, що тобі? Лікарю!

Молодий лікар і кілька медсестер заметушились навколо Ірки, кров тече в неї з горла, чому вони не спинять, чому?.. Господи, ну хай вона виживе, вона ж заплатила за свою дурість, ну, хай вона лишиться, ми повезем її до моря — влітку. Ми повеземо її до моря, на теплий пісок, тільки хай вона виживе…

— Час смерті — вісімнадцята година три хвилини.

Лікар дивиться наче крізь мене. Він бачив смерть, та він не знає, що я теж бачила її. Тому я не плачу. Всьому на світі є пояснення, навіть якщо немає, все одно є.

— Мені дуже шкода.

— Коли можна забрати тіло?

— Завтра. Зайдіть до мене в кабінет, я випишу вам свідоцтво про смерть, інакше вам не дозволять її поховати.

Невеликий кабінет, письмовий стіл і тапчан — оце й усе.

— Ось, прошу. Завтра зможете забрати тіло.

— Гаразд.

— Ви не були з сестрою близькими?

— Ні. Вона втекла з дому ще підлітком і жила, як уміла. Я знаю, про що ви думаєте. Але так склалось, і я не мала на неї жодного впливу. Та мені шкода її. Скажіть, лікарю, до неї хтось навідувався?

— Тільки ваш брат, лікар Яцуба. У вас у всіх різні батьки?

— Ні, лікарю. У нас у всіх різні матері, а батько один. І я ще маю сповістити його про те, що сталось з його донькою. Не знаю, як він сприйме це.

— Мені дуже шкода. До речі, сьогодні про неї питав чоловік… Чорнявий, високий, дуже гарний. У такому темному костюмі…

— Так? Дякую, лікарю. Я б вас попросила… Якщо будуть питати, не кажіть нікому, що ми встигли з нею поговорити.

— Як це?

— Я прийшла тоді, коли вона вже померла. Так буде краще, повірте.

— Добре. Як скажете.

9

Старий майже не змінився. Той самий синій костюм-трійка, охайний і відпрасований, ті самі вуса — сиві і густі, тільки додалось зморщок навколо очей, та й усе. Є люди, яких час торкається лагідно. Старий саме такий.

Ми ховаємо Ірку. Куди було везти її, хіба на далеке і незатишне Матвіївське кладовище? Ні, це місто було до Ірки холодним і жорстоким, тому ми відвезли її в Березань — туди, де вона колись була щасливою. Ми всі були щасливі — завдяки Старому. Тому тут вона знайде свій останній притулок, отут, поряд з Кирпою. І шумітимуть їй старі туї, і вона буде чути, як тече річка — там є наше місце, там ми палили багаття. Тільки її місце тепер порожнє.

— Хай земля їй буде пухом.

Я підводжу очі