Подвійне дно - Алла Сєрова

Сьогодні я займаюсь таким малоприємним ділом, як похорон. Добре, що існує фірма «Ритуал», і мені не довелось самій бігати між домовинами і жалобними вінками з жахливими паперовими квітами. Чи шкода мені Сашка? Чесно кажучи, ні. І хай мене судять святенники, хай просторікують, що будь-яку людину шкода, та, мабуть, у мене нема якоїсь хромосоми, що відповідала б за любов до будь-якого ближнього. Сашко народився нікчемою, пропив своє нікчемне, сіре життя і здох, як собака. Сьогодні його закопають — і більше ніхто про нього не згадає. Світ нічого не придбав від його життя і нічого не втратив з його смертю. Амінь. Якщо хтось не згоден, я готова вислухати аргументи.

— Ви зовсім не засмучені, пані Климковська.

Лейтенант Огієнко вигулькнув з-за могил, як тінь Гамлетового батька. От, чорт, нема душі моїй спокою. Не вдасться мені сьогодні погуляти.

— Звичайно, ні. Навіть вигляд робити не бажаю.

— І вам не шкода його?

— А вам шкода?

— Чесно кажучи, ні.

— То чого ви чекаєте від мене? Фальшивих сліз і акторства? Тоді ваша цнотливість буде задоволена? Абсурд. Слухайте, лейтенанте, що вам від мене треба? Чого ви ходите за мною? Вам коло мене що, медом помазано, чи вже всі злочинці сидять у вашій паскудній лягавці і пишуть явку з повинною? Якого дідька ви припхалися сюди?

— Збираюсь провести вас додому.

— Он воно що! Тоді почекайте мене на виході. Години за три я вийду.

— Не розумію…

— У мене сьогодні вихідний — у зв’язку з похороном. І якщо я потрапила в таке місце, я гулятиму тут до несхочу.

— Не розумію.

— Цікаво. Ви коли-небудь визначали собі інтелектуальний коефіцієнт? Чи в міліції це необов’язково? Пояснюю. Я страшенно, просто страшенно люблю гуляти цвинтарем. Ясно? І при цьому не терплю, коли мені заважають.

— Що заважають?..

— Гуляти. Отож, якщо у вас немає до мене ніяких справ, уклінно прошу вас, не псуйте мені прогулянку, зникніть.

Він стоїть, вирячившись на мене, як на чудовисько Франкенштейна. В нього гарні блакитні очі, у поєднанні зі смаглявим обличчям — так і взагалі симпатично. От тільки те, чим він заробляє собі на хліб, повністю обезцінює його в моїх очах. Він теж із тих — садистів і негідників. Він — частина системи.

Я повільно йду між рядами могил. Не знаю, чому мене так тягне гуляти саме в таких місцях. Якось, ще в Березані, було мені тоді років десять, я забрела на міський цвинтар. До цього свою причетність до життя чи смерті я майже не усвідомлювала. А ворота цвинтаря були гостинно відчинені, робити мені було нічого — і я туди зайшла. Може, саме відтоді я почала думати. Мене оточили обличчя. Я йшла поміж могилами — от як іду зараз, і розглядала обличчя, читала написи на табличках. Це був інший бік світу. Я зрозуміла, що оці обличчя колись сміялись чи плакали, що всі вони були дітьми, потім росли. Всі вони когось любили і хтось любив їх. Але тепер їх уже нема. Вони тільки на портретах. Але ж вони були! Точно, були, бо ось же! І вони щось значили в світі — або не значили нічого, та вони жили і якось бачили світ, кожен по-своєму, але як? Я цього не знаю. І ніхто вже не дізнається. То куди вони поділись? Куди ми всі йдемо, коли настає наш час?

Тоді я почала часто приходити туди. З часом я вже впізнавала знайомі обличчя, і мені іноді навіть здавалось, що вони, ті, що лежать тут, раді моїм відвідинам. Я дивилась на них і намагалась уявити, якими вони були. Деяких я просто не помічала, вони мене не цікавили, але було кілька могил, до яких я поверталась постійно. Напрочуд гарна молода жінка, я пам’ятаю, як її звали — Швецова Олена Андріївна. Мені було страшенно шкода її, як і маленького хлопчика в біленькій шапочці. Я все думала: чому так? От їх нема, а я є. Прийде час — і мене теж не стане. Та чомусь від цієї думки мені не було страшно. Просто трохи сумно. Адже я не побачу, що буде потім, далі.

От і зараз я йду алеєю Капустяного цвинтаря. Тут поховано Антонівну, сюди ж я привезла тіло Сашка. А тепер я бреду поміж могил, і в мою душу приходить тиша. Власне, я вже давно припинила думати про вічне, яка з того користь, та мені, як не дивно, спокійно тут. Я ніколи не розуміла тих, хто боїться цвинтаря і покійників. Наприклад, Ірка завжди боялась. Ну, Ірка — це окрема пісня. Боже мій, як же по-дурному вона вчинила з собою! А все ота її ідіотська впертість: не лізьте в мої справи, це моє життя, вас не обходить, сама краще знаю. Ну що, Ірко, багато надбала? Лежиш тепер і випльовуєш шматки своїх легенів.

Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас — одразу, як отримала атестата. Хто міг подумати, що за три роки між нами проляже така прірва! Та що я хотіла? Ми ж пішли в самостійне життя з різних країн. Бо 1990 і 1993 роки — це різні речі. Ми з Рудим були більше орієнтовані на традиційні способи існування: навчання — робота — пенсія. А от Ірка… Вона увірвалась в життя, коли почав набирати сил дикий капітал. Змінились цінності, одразу і швидко. І ми з Рудим змогли відділити зерна від полови, а Ірка — ні. Вона була слабша.

Вона приїхала тоді — маленька, струнка і гарна, як картинка. Вона гадала, що велике місто щось винне їй, а ми з Рудим жили в кімнаті гуртожитку, харчувались кабачковою ікрою з хлібом і доношували старі речі. А поряд пропливали розряджені і ситі «домашні», що мали нас навіть не за третій гатунок, а так, за сміття. Ірка не хотіла бути сміттям.

— Я не бажаю змарнувати свою молодість над трупами і книжками!

Ми пекельно вчились. Ми з Рудим знали: це «домашнім» можна через пень-колоду, а ми маємо самі дбати про себе. Ірку такий сценарій не надихав.

— Мене прийняли танцівницею в нічний клуб.

Ця її заява просто ошелешила нас. У нашій уяві постало щось зовсім непристойне — все-таки совкове виховання добряче тримало нас в лабетах, Ірці з цим поталанило менше.

— Ірко, ти що? — Рудий аж почервонів, у нього багата уява. — То ж… повії!

— Ти хоч раз був у такому закладі? —