Подвійне дно - Алла Сєрова
— Оце Тетяна принесла пиріжків, а Володя Прищепа м’яса приніс, олії… Не голодую. — Старий снує по кімнаті, намагаючись влаштувати нас якнайзручніше. — Давненько вас не бачив, а грошові перекази не треба було слати, не обтяжуйтесь, лікарські прибутки невеликі, а в мене все є, скільки мені самому треба? Ось, вмощуйтесь. Я так розумію, таємниць одне від одного ви не маєте.
— Ні. — Рудий здивовано дивиться на нас. — А що сталося?
— Справа така… — Старий одягає окуляри. — Півтора місяці тому приїздили до мене люди. Я одразу збагнув, що вони не з добром. Щоправда, поводились вони пристойно, але розпитували в мене про Лізу. Яка вона, хто її батьки, чи знає вона щось про себе, чи шукала рідних. Мені не було чого приховувати, та мої відповіді їх, схоже, не задовольнили. Тож вони розпитували Тетяну та ще декого.
— Що за дурня? — Рудий нестямиться з дива. — Кому це було потрібно?
— Я не знаю. — Старий схиляє голову, світло виграє на його сивині. — Та я вирішив поцікавитись. Власне, я колись пропонував вам обом пошукати свою рідню, так? Я пам’ятаю, з яким запалом ви відмовились. І тоді я вирішив, що не буде зайвим провести власне розслідування. За роки роботи в системі освіти я обріс купою знайомих, друзів, колег, які допомогли мені. Я зібрав всі документи, які стосуються Лізи. Ось вони.
Старий дістає з шухляди столу товсту синю теку — старомодну, з поворозками. В таких теках у нашій канцелярії тримали особові справи вихованців, тільки вони були значно тонші, а ця тека роздулась, мов порося.
— Бачите, просто як в Остапа Бендера. — Старий сміється. — Там багато цікавого, та відповіді на своє питання я не знайшов. Тому віддаю її тобі — власне, вам обом. Ви зумієте розібратися. Думаю, це вам допоможе. А тепер розказуйте мені, розказуйте все.
Ми сидимо в зручних старих кріслах. Мені так приємно бути тут, в гостях у Старого. Він — єдина людина, якій направду не байдуже, що відбувається з нами. Я гадаю, такі люди народжуються на світ, аби віддавати своє тепло іншим. І воно потім повертається їм сторицею, хоч вони не думають про це. Я пам’ятаю, як ми читали колись «Педагогічну поему» Макаренка. Ірка слухала, а потім ревниво прошепотіла: «А наш Старий все одно кращий». Ірка… От і все, Ірко.
— Як же Ірина? — Старий хитає головою. — Я завжди тривожився за неї. Вперта, неврівноважена, гордовита і самолюбива. Шкода, вона була талановита і добра дитина.
— Час такий, Павле Семеновичу. Просто життя змінилося, а вона цього не збагнула.
— Так. — Старий дивиться за вікно, в темряву. — Час тепер жорстокий. А може, то ми, люди, робимо його таким? Може, час такий, які ми?
— Може…
— Ну, гаразд, а тепер час спати. — Старий підводиться. — Я постелю вам на ліжку, а сам ляжу тут, на дивані. Лізо, допоможи мені з постільною білизною.
У будинку Старого тільки дві кімнати і їдальня. Ми йдемо до спальні, він відкриває стару повоєнну шафу і виймає чисту білизну, що пахне якось так по-домашньому. Скільки йому років, нашому Старому? Йому скоро вісімдесят. Я бачу його старечі руки з набряклими жилами, а отой погляд, від якого хочеться плакати і тепло у грудях… Ми, нічиї діти, вовченята, підібрані на смітнику, не знали іншого батька, окрім нього.
— Не плач, Лізо. — Старий гладить мене по голові, як маленьку. — Не треба плакати, доню. Все буває в житті, все треба пережити і подолати. Ти маєш бути сильною. Особливо зараз — ти повинна бути сильною. І в тебе є хороший друг, в тебе є родина — всі ми. А Стась… Я думаю, не раз шкодував він, що втратив тебе. Та й зараз шкодує. Гадаєш, звідки я знаю? Люба моя, ви ж виросли на моїх руках. Ваш Старий знає вас, гарненько знає. Думаєш, я не знав, що ви тікали з уроків на берег і пекли там картоплю, яку вам потай давала Юхимівна? Знав, звичайно ж, знав. Так і тепер. Нічого, Лізо, повір мені: ти особлива. І в тебе все буде добре, ти тільки будь сильною.
— Добре. А де Юхимівна?
— Дочка забрала, до Червоного. Вона ж старенька вже, наша Юхимівна.
— Шкода, не побачились.
— Ми листуємось, передам їй від вас вітання. А тепер спати. Вадиме, йди спати. Добраніч.
Я провалилась у сон, як у прірву. Ось я знову бреду цвинтарем, і на мене дивляться знайомі обличчя. Ось пам’ятник, я знаю його. Це та гарна чорнява жінка і маленький хлопчик у біленькій шапочці. Вони сидять на лавці біля могили і я хочу вмоститися поряд.
— Тобі не можна тут сидіти, — жінка зводить на мене свої чудові очі. — Сідай отам.
Вона показує мені на іншу лавку, осторонь. Я сідаю на неї. Літо, шумлять туї, і все так само, як і колись.
— Ти повезеш мене до моря?
Це Ірка, хтозна-де взялася. Смаглява і гарна, як тоді, коли приїхала до нас з Березані. Якась блискуча сукня на ній, намисто з яскравих червоних камінців.
— Ти й так шоколадна. — Кирпа простягає мені долоню. — Гарна ти, Лізо-Елізо, шкода, не для мене виросла.
— Не торкай її.
Хлопчик в біленькій шапочці сповзає з лавки і йде до нас. Його оченята дивляться трохи суворо.
— Йди, Лізо. Тобі не можна тут.
— Чому?
— Бо ти ще жива і тобі не час. — Кирпа обіймає Ірку. — Йди, Лізо-Елізо, ти маєш іти.
Тут тільки я розумію, що вони мертві. Та мені не страшно, а тільки сумно. Мені так шкода і Кирпу з Іркою, і жінку, і хлопчика… Куди дівається душа? Чи її й немає, просто вигадали, аби якось потішати нас на порозі вічності і небуття? Я не знаю. Та мені так сумно, і так боляче плакати.
— Лізо, Лізо…
То Кирпа кличе мене, але туї віддаляються, віддаляються, а щось давить мені у грудях і я не можу дихнути.
— Лізо, прокинься!
У тьмяному світлі нічника я бачу стурбоване обличчя Рудого. Його бурштинові очі такі знайомі, він гладить моє обличчя, потім мацає пульс…
