Подвійне дно - Алла Сєрова

— Ні… Цього ще бракувало!

— От бачиш, а берешся судити! Я гарно співаю, можливо, це якось придасться. І буду співачкою. Ну, що з вашої науки? Вивчитесь і підете тягнути лямку за копійки. Ні, я так не хочу. Якщо є можливість вирватись, я її не прогавлю. Я хочу всього, розумієте? Всього! І зараз, поки я молода. Бо коли ж і жити!

— Ірко, припини. Це маячня якась.

Це було нашою помилкою. Що більше ми її переконували, тим більше вона впиралася рогом. Потім у неї почали з’являтись гарні речі, і ми з Рудим не знали навіть, як реагувати. А потім вона просто зникла. Пішла, не залишивши навіть записки. Наче ми були їй абсолютно сторонніми, чужими. І ми з Рудим не згадували її, як не згадували Стася. Аж поки з місяць тому Рудий не зустрів її там, на проспекті. Вона всунула свою злинялу пичку в вікно його машини і спитала:

— Розважимось?

І враз відскочила, знічена й розгублена. Вона впізнала Рудого, а він її — тільки тоді, коли вона відскочила. Рудий приїхав додому просто хворий, довго мозолився, доки сказав мені. Я не мала підстав не вірити йому, але все якось думала, що може він помилився, обізнався, що то не може бути Ірка, наша Ірка.

Але то була вона. Все така ж маленька й худа, ззаду схожа на підлітка, а очі її — мертві і порожні. Я побачила її там. І тепер вона десь у лікарні, бореться зі смертю. Чи ні? Не бореться? Я не знаю.

— Лізо, в тебе нездоровий нахил до цвинтаря.

Я навіть не озираюсь. Цей голос я впізнаю з тисячі. Був час, коли він був для мене всим на світі. І коли він покинув мене, я ладна була накласти на себе руки. Та не наклала і, зрештою, зрозуміла: він був того не вартий.

Тепер він нічого для мене не значить. Він не той Стась, якого я знала, з яким пекла картоплю і хліб біля річки. Це не той хлопець, що цілував мене в шкільній альтанці. Це інший — хижий, небезпечний і зіпсований тип, до якого мені гидко навіть щипцями торкнутись. Як уявлю, скількох жінок він за цей час «використав», а про гігієну я все знаю, кому й знати, як не мені…

— Чого ти хочеш, Стасю?

— Навіть не дивишся на мене… Лізо, невже ти не сумувала за мною?

— Сумувала якийсь час. А потім вирішила, що справа того не варта.

— Он як! То чому досі сердишся на мене?

— Уражене серце і презирство — це різні речі. Ти мені нецікавий, але я знаю тобі ціну, тому й не розумію, чому маю бути з тобою люб’язною. Чого ти прийшов?

— Гадав, що зможу якось допомогти, — він виринає в мене з-за спини і перетинає мені шлях. — Лізо, я цілком щиро… Може, тобі потрібні гроші? Все-таки похорон — річ недешева, а ти…

— Мені не потрібні твої гроші. Я не жебрачка. Я заробляю досить, аби поховати свого сусіду. І всіх сусідок скопом, та їх популяція чомусь не зменшується, на жаль.

— Он як! Ну, скажи мені, що тобі дала твоя принциповість? Живеш в якійсь дірі, потім бігаєш і чистиш лайно за рибками, порпаєшся в чужих зубах, харчуєшся сяк-так, чоловіка в тебе нема. Що тобі дала твоя чесність, скажи? На роботі колеги тебе терпіти не можуть. Ну, звичайно, лікар ти класний, та невже оце все, що ти хотіла від життя, Лізо? Та розкрий же ти очі, нарешті, і поглянь, як люди живуть.

— Ірка вже поглянула.

— Ірка… Ірка просто дурепа. Такою була, такою й здохне. А ти — зовсім інша справа. Лізо-Елізо, невже тобі, молодій і здоровій, красивій жінці не сумно самій? Якщо ти скажеш про Рудого, то я тобі не повірю. Між вами нічого нема. І що ти маєш?

— Я тобі скажу, що я маю. Я не ховаю очі від людей. Я ніколи копійки чужої не взяла. Я нікого не обдурила, не пограбувала. Людина, скільки б не надбала, зрештою нічого з собою не візьме. Поглянь ось, скільки їх тут лежить! Гадаю, багато хто з них за життя гріб під себе, як тільки міг. А що їм тепер до того? Труна дорожча та пишніший похорон? Але хоч із золота, труна — вона все одно труна. Бачиш, Стасю, немає сенсу так смикатись. Може, Кирпа колись мав рацію, варто просто жити?

— Кирпа… Що ти знаєш про Кирпу! То були інші часи. А тільки я тобі так скажу: он там, на вході, тебе чекає мент. Ти зараз вийдеш, і він що схоче, те й зробить з тобою — так, як колись із Кирпою. Знаєш, чому його вбили? Бо розуміли: він ніхто, й ім’я його — ніяк. І ти так само — ніхто. І попри всю твою чесність, взяти зараз тебе, запхати до камери і прибити на смерть — що таргана розчавити, нічого не варто, ніхто за це не відповість. Ніхто й уваги не зверне. А от мене — ні. Я ще тоді для себе вирішив, що ніхто не вчинить зі мною так, як із Кирпою.

— І тому ти мене зрадив?

— Так. У Тетяни був батько — знаєш, хто. І він допоміг мені свого часу. І я досяг того, що маю. Сам би я не зміг. Не той був у мене стартовий капітал.

— А коли її батько став тобі не потрібен…

— Я ніколи не кохав її. Я зараз думаю, що єдина жінка, яку я по-справжньому кохав у своєму житті — це ти, Лізо-Елізо.

— Боже мій, який пафос! Та мені тепер все одно. Стасю, йди з мого життя і не повертайся. Ти мені неприємний.

— Лізо, будь ласка!

Його чорні очі дивляться так знайомо… Якби він сказав мені це вісім років тому, я була б найщасливішою жінкою на землі. А тепер… Все перегоріло. Мені просто байдуже. Я просто втомлена і байдужа до всього на світі жінка, ну що вони всі від мене хочуть? Господи, а ще ж зима попереду!

— Вибач, Стасю, я нічого не можу для тебе зробити. Йди собі, пошукай іншу дурепу. Я не наступаю двічі на одні й ті самі граблі.

— Лізо…

— Йди, Стасю. Що ти можеш знати про мене? Що ти знаєш про те, що я відчула, коли ти сказав, що одружуєшся з Тетяною? Я спочатку навіть не зрозуміла,