Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Бувалі ж люди одностайно погоджувалися, що по спритності поводження зі своєю нехитрою зброєю, і по лютості в рукопашному бою, воїни фортеці Хіч-Каре перевершували на Калінзі всіх. У відкритому полі, коли вони смерчем налітають на своїх прудконогих і вертких конях, зупинити їх практично неможливо. Але ось оборона фортеці – інша справа, тому як на стіну на коні не в'їдеш, та і взагалі захоплення укріплень вимагає певних знань військової справи. Проте часи міняються, і Дітар ні на мить не забував про це.

Індуси розділилися на кілька загонів, взяли Агарію в півкільце і, виставивши чималі дозори, стали розбивати табір. Дітар не міг не погодитися з Агіасом, що помітив :

– Схоже, ти їх чомусь та навчив. Щось я починаю сумніватися в деяких пунктах нашого плану.

– Бачиш, друг мій, – відповів йому Авраал, – ідеальних планів і стратегій не буває, оскільки на будь-який план можна придумати контрплан, а потім ще один і так далі. Так що по суті, все впирається в питання обізнаності про плани супротивника. В нашому випадку мені здається обнадійливим є вже те, що деякі наші первинні допущення, схоже виправдовуються.

Авраал жестом вказав на споруджений недалеко від головного табору величезний намет, навіть на значній відстані він виглядав дуже помітним на фоні основної маси індусів.

– Так, мабуть, у цього стада є яскраво виражений ватажок, що злегка призвичаївся в управлінні своїм військом, – погодився Агіас. – Але якщо це не просто тупий і здоровий мішок з лайном, то нам важче буде його провести.

– Обдурити дурня частенько буває важче, ніж розумного. – Не без посмішки помітив Дітар.

– Це чому ж? – Недовірливо усміхнувся Агіас.

– Ах, Агіас, це ж так просто. – Відверто розсміявся Авраал. – Безглуздий готовий на виконання певних дій, і ніякими аргументами його тупу впевненість не змінити, а розумній людині властиво, чи знаєш, сумніватися.

– Тоді я, мабуть, дуже розумна людина. – Глибокодумно резюмував Агіас.

– Це чому ж?

– Тому, що я дуже сумніваюся.

Всі, разом із Авраалом, весело засміялися, але Дітару чомусь було не до жартів. Воїни Андрогіна виглядали цілком впевненими в собі і дуже грізною, по масштабах, силою.

Тим часом швидка південна ніч почала вступати в свої володіння, нестримно насуваючись, сонце ховалося за гірським хребтом. Непрохані гості розпалювали вогнища, в неяскравому світлі яких, було помітно, що по всьому їх табору триває підготовка. Було схоже на те, що вони і дійсно збираються, прямо зараз штурмувати фортецю. Це цілком відповідало плану подальших дій Дітара, одже прийшла пора втілювати його в життя, тому, звертаючись до своїх друзів, він запитав:

– Ну що, діємо, як домовилися?

Дітар зрозумів, що, судячи із загального мовчання, заперечень не було.

Він попрощався з Тарсішею, взяв ще пляшку вина і поцікавився:

– Агіас, ти все запам'ятав?

– Так-так! – Бажаючи звести процедуру прощання до мінімуму. – Ще побачимося.

Дітар вийшов через ворота і відправився до табору індусів. Йшов туди, де горіло найбільше вогнище. По іншу сторону вогнища, біля входу в невеликий намет, розташовувалися берсерки, вони займалися підготовкою штурмових сходів. Побачивши Дітара, берсерки переглянулися, і один з них потягнувся за мечем, встромленим в землю неподалік.

– Кинь ці дурниці! – Різко наказав Дітар і зажадав. – Нумо, проведіть мене до Андрогіна, та швидше!

При згадці командира, берсерки мало не інстинктивно випрямили спини і підтягнулися, після чого ще раз переглянулися і вирішили, мабуть, що краще не сперечатися. Той, що намагався підняти меч, рушив до Дітара:

– Йди за мною!

Пробираючись слідом за ним по лабіринту вогнищ і наметів, чернець відмітив, що осаджуюча армія укомплектована для штурму фортеці куди краще, ніж можна було чекати. В них були і хороші штурмові сходи, і великі дерев'яні щити для захисту від стріл, і спеціальні кішки з крюками, і навіть запальні стріли, які виготовляють далеко за межами Індії. Це все не занадто його радувало, але доки події розгортаються відповідно до наміченого їм плану. Його поводир зупинився в центрі табору біля шатра.

Тут берсерк жестом наказав йому чекати і сховався в середині намету, звідки через дуже нетривалий час понеслися вигуки, напрочуд схожі на відмінну лайку. Ще через пару секунд, із середини почувся звук пари смачних ляпасів, потім запона відсмикнулася, і назовні вибрався бугай, дуже пристойних для берсерків розмірів. Мабудь він збирався продовжувати крик, але, побачивши Дітара змінив тон:

– Що ти тут робиш? – Гаркнув він, у бік Дітара.

– А ти, що тут робиш? – Спокійно запитав чернець, в глибині душі відчуваючи, що починає балансувати на небезпечній грані.

Деякий час берсерк явно думав, а чи потрібно йому відповідати, але все ж пробурчав:

– Я той, хто першим увійде до вашої фортеці. – Це був Беркун. Командир "вовкоголових".

– А я – кантрі чернець Дітар. І я тобі в цьому допоможу.

Маленькі очки примружилися, і деякий час він сопів, стимулюючи, мабуть, цим самим розумову діяльність.

– Що ж ти хочеш, кантрі чернець Дітар?

– Я вже, здається, все пояснив – мені потрібно поговорити з твоїм командиром і моїм другом Андрогіном. Міланоса вже немає, а ти ще тут пробачення відпрацьовуєш?

Видно було, що в середині берсерка відбувалася нелегка боротьба між гнівом і обережністю, але найсумніше, що Дітар теж не міг вирішити, який розвиток ситуації був би для нього приємніше.

– Звідки мені знати, що ти – не ворог?

– Дійсно, ти не можеш цього знати. – Погодився чернець.

– Тоді скажи те, що я знаю, і ми підемо…

Беркун Дітару набрид і, розлютившись, він поступив дуже ризиковано. Піднявши праву руку, він поманив його пальцем і, коли той зробив пару кроків назустріч, наніс йому лівою прямою в око. Удар вийшов на славу, і, злегка булькнув, берсерк звалився ниць. Бічним зором Дітар одразу ж помітив, що двоє берсерків схопилися за свої короткі мечі, а один навіть рушив в його сторону. Дітар лівою рукою витягнув кинджал і проткнув нападника, в різкому випаді. Другий поспішив ретуватися в тінь, звідки заволав про тривогу.

Ситуація повністю виходила з-під контролю, але залишки здорового глузду підказали ченцеві єдину можливість. Підскочивши до Беркуна, він ривком підняв його тушу на ноги і, взявши однією рукою за грудки, іншою приставив скривавлений клинок до горла.

– Зовсім втратив пам'ять? Нагадати, що я тебе вже раз зупинив. – Для більшої переконливості Дітар злегка піднатиснув лезом на горло.

Відчуття металу біля сонної артерії, повернуло затьмареному погляду берсерка деяку ясність, і він швидко озирнувся