Фаворит - Дік Френсіс

Він поставив свою чашку й посміхнувся. Моє перше враження зникло.

— Мені дуже цікаво стрінутися з вами, містере Йорк, — почав він, сідаючи й жестом пропонуючи сісти мені. Потім обмацав мене очима дюйм за дюймом — поки я розповідав про Піднебесного. Ми з Кет обговорювали достойності коня, тобто переважно говорив я, бо Кет звала не більше, аніж до Пламптона, а в дядечка Джорджа вся обізнаність сягала не далі того, що Сонячний Південь був переможцем «дербі» 1937 року.

— Він пам'ятає це з пісеньки, яку тоді склали, — втрутилася Кет. — Хоч я не певна, що знає кличку принаймні одного коня.

— А таки знаю! — заперечив дядечко. — Буцефал, Пегас, Чорна Бессі.

Я розсміявся.

— Чому ж ви тоді подарували Кет скакуна?

Дядечко Джордж розкрив рота, потім закрив, підморгнув і пояснив:

— Я гадав, що їй потрібне ширше кола знайомств. У нас тут мало молоді. Мабуть, ми виховували її надто… відокремлено.

Тітонька Деб, якій набридло мовчати, поки йшлося про коней, тепер прилучилася до розмови.

— Дурниці! її виховували так само, як і мене. А отже, правильно. В наш час дівчатам дають уже аж занадто свободи, і це закінчується тим, що вони раптом тікають з мисливцями за посагом або з гультіпаками сумнівного походження. Дівчата потребують суворого нагляду й постійного керівництва, якщо бажають зоставатися леді й вигідно вийти заміж.

При цьому вона хоч не дивилася мені в очі, а, нагнувшись під стіл, гладила свою таксу.

Дядечко Джордж поспішив перевести розмову на інше й запитав, звідки я родом.

— З Південної Родезії, — відповів я.

— Справді? — здивувалася тітонька Деб. — От цікаво! Й ваші батьки збираються вічно там жити? — Вона делікатно хотіла вивідати моє суспільне становище.

— Вони обоє там народилися.

— I не збираються хоч навідати вас? — спитав дядечко Джордж.

— Мати померла, коли мені було десять. А батько, може, й приїде, якщо не буде зайнятий.

— Зайнятий — чим?

— Він комерсант. — Це могло означати що завгодно, від ганчірника й до того, ким батечко був насправді, — господарем велетенського торговельного концерну федерації. Ні дядечко Джордж, ні тітонька Деб не були задоволені моєю непевною відповіддю, та я не став щось додавати. Тітоньку Деб шокувало б і розсердило, якби я виклав геть усе щодо свого походження й намірів у майбутньому після того, як вона прочитала мені невеличку лекцію про жокеїв, до того ж я не міг це зробити через Дена. Йому нічого буде протиставити її бундючності.

Натомість я взявся вихваляти рожеві візерунки на білих панелях стін. Це викликало вдоволення тітоньки Деб і сардонічну посмішку дядечка Джорджа.

— Своїх предків ми тримаємо у їдальні, — пояснив він.

Кет підвелася.

— Я покажу Алланові його кімнату.

— Ви приїхали машиною? — запитав дядечко Джордж. Я кивнув. — Тоді, люба моя, скажи, будь ласка, Калбертстону, хай поставить машину містера Йорка в гараж.

— Гаразд, дядечку, — мовила Кет, усміхаючись,

Коли ми перетнули хол, ідучи по мій чемодан, вона сказала:

— Прізвище дядечкового водія зовсім не Калбертстон[2], а Хіггінс чи щось на зразок цього. Дядечко прозвав його Калбертстоном, бо він грає в бридж, і ми теж захопилися цією грою. Зрозумійте дядечка Джорджа, — засміялась вона. — Мати водія, котрий грає в бридж! — А дядечко теж грає?

— Ні, він не любить карт і подібних розваг. Він каже, що в них занадто багато правил. Каже, що не хоче вивчати цих правил, а потім ще й дотримуватися їх. Мені здається, що бридж з його численними умовностями звів би його з розуму. Тітонька Деб грає цілком пристойно, хоч і не азартно.

Я вийняв чемодан із машини, й ми пішли назад. Кет запитала:

— Чому ви не призналися тітоньці, що ви жокей-аматор, що ви багатий і таке інше?

— А ви чому їм раніше не розповіли?

Вона зніяковіла.

— Тому… тому, що я…

Їй не вистачало мужності зізнатися, та я знав це сам.

— Через Дена?

— Так.

— Що ж, ви вчинили правильно, — відповів я спокійно. — За це ви й подобаєтесь мені. — Я поцілував її в щічку. Кет заспокоїлась і побігла.

Після обіду, за яким тітонька Деб не промовила й трьох слів, я дістав дозвіл повезти Кет у неділю кататися.

Вранці тітонька Деб поїхала до церкви, ми з Кет її супроводжували; туди була добра миля, й Калбертстон одвіз нас на вичищеному до блиску «даймлері». За наказом тітоньки я сів поряд з водієм, а вони з Кет — на задньому сидінні.

Поки ми стояли обіч, чекаючи тітоньку, Кет пояснила, що дядечко ніколи не ходить до церкви.

— Він більшу частину свого часу проводить у кабінеті. Це маленька кімната поряд з тою, де ми снідали. Там він цілими днями розмовляє по телефону або пише свій трактат про червоношкірих індійців чи щось там таке й виходить звідти, тільки коли кличуть обідати або як щось трапиться особливе.

— Тітоньці Деб, мабуть, нудно, — мовив я, милуючись, як березневе сонце вимальовує її чудовий ротик і розкрашує багрянцем довгі вії.

— Раз у тиждень він возить її до Лондона. Там вона робить собі зачіску, гортає журнали в Британському музеї, потім вони обідають у Ріца чи в кав'ярні й прямують на денний концерт або на виставку. Досить розпусна програма, чи не так? — закінчила вона сліпучою посмішкою.

Після обіду дядечко Джордж запросив мене до свого кабінету оглянути його так звані «трофеї».

То була ціла колекція речей, що належали «диким» племенам. На мій погляд, вона могла б стати окрасою невеликого музею.

Зброя, коштовності, глиняний посуд, атрибути релігійних обрядів мали свої написи та були розташовані на полицях у скляних ящичках, що займали цілих три стіни. Я розглядав речі з Центральної Африки, Полінезійських островів, Нової Зеландії. Інтереси дядечка Джорджа охоплювали весь світ.

— Протягом певного часу я вивчаю один якийсь народ, — пояснив він. — Це не дає мені байдикувати відтоді як вийшов у відставку, до того ж я дізнаюсь багато цікавого. Чули ви, приміром, коли-небудь, що на островах Фіджі чоловіки відгодовували жінок, як худобу, а потім з’їдали?..

Очі його заблищали, і в мене з'явилася підозра, що насолода, яку він мав од вивчення первісних племен, крилася саме в їхній варварській жорстокості.

Я запитав:

— А який народ ви зараз вивчаєте? Кет говорила щось про червоношкірих…

Здавалось, йому приємно, що я виявляю схильність до його хобі.

— Так, я пишу огляд народностей, що заселяли колись Америку, і північноамериканські індійці були останнім предметом моїх занять. Ось їхня шафа.

Він повів мене у віддалений куток. Колекція пір'я, намиста, ножів і стріл