Фаворит - Дік Френсіс
Трагедія Білла відсунулася геть, але тому, що я раніш поставив собі це важке завдання, — закрокував до стоянки фургонів.
Там була страшенна тиснява. Адже сьогодні в кожному заїзді брало участь двадцятеро коней і сюди з'їхались усі фургони, які тільки вдалося найняти. Я вештався між ними, наспівуючи якусь пісеньку, й зрідка поглядав на номери.
АРХ-708.
Моє піднесення луснуло, як мильна бульбашка.
Адже це був саме той фургон системи Дженнінгса. Стара, порепана фарба. I жодного тобі знака — хоча б ім'я власника або тренера.
В кабіні порожньо. Я обійшов фургон і вліз у нього.
Там теж порожньо, коли не вважати на відра, решітки для сіна й попони. Підлога встелена соломою. Три дні тому вона була вимита.
Мені сяйнуло: може, попона підкаже, чий це фургон? Адже тренери й власники ставлять на них свої ініціали. Дві літери теж багато можуть підказати.
Я підняв попону. Вона була рожевого кольору з бурою облямівкою. А ось ініціали! Я остовпів. Коричневим шовком на попоні вишито «А. Й.»
Це була моя власна попона.
Піт, коли я повернув його із захмарних висот на землю, не зміг відповісти на жодне моє питання. Він сидів, прихилившись до стінки вагарні, з бокалом шампанського в одній руці й сигарою в другій, оточений натовпом друзів. Їхні бурякові й сині обличчя свідчили, що бенкет відбувається вже давно.
Ден тицьнув і мені в руки бокал.
— Де ти пропадав? Адже ти виграв на Паліндромі. На ось ковтни. Хазяїн платить, дай йому боже.
Очі його сяяли захватом, який і я лиш недавно почував. Це розрадило мене. Бо день таки справді був святковий. А таємниці могли й підождати.
Я одпив ковток і засміявся у відповідь.
— Ти теж добре скакав, сучий сину! Вип'ємо за Золотий кубок!
— Що ти? У мене й надії немає. — Хоч його сяюче обличчя підказувало, що він про те навіть не турбувався. — У мене є ще одна пляшка. — Пірнув Ден у тисняву натовпу.
Роздивившись, я помітив Джо Нантвича, затиснутого в куток могутнім Тюдором. Гігант йому щось вичитував, і Джо, досі в жокейському спорядженні, слухав його з нешасним виглядом.
Ден повернувся з відкоркованою пляшкою й налив бокал. Він простежив за моїм поглядом.
— Не знаю, п'яний був Джо чи ні, але він таке накоїв!
— Я не бачив.
— Тоді ти пропустив небувале видовисько! Він не намагався зробити жодного кроку. Його кінь зупинився наче вкопаний перед бар'єром. А то ж був другий фаворит! От і дістає зараз на горіхи. — Ден тицьнув пляшкою в напрямку Джо. — I по заслузі. Хай не шахрує!
— То ж власник Болінгброка, — зауважив я.
— Так. Його колір. Ну й дурень Джо! Власники фаворитів рідко трапляються.
Кліффорд Тюдор майже скінчив. Коли він одвернувся з гнівом від Джо, ми почули:
— … думаєш, я тобі подарую? Зроблю все можливе, щоб відсторонити тебе од змагань.
Він велично пройшов повз нас, кивнувши на знак того, що пізнає мене, — і я не міг стримати подиву.
А Джо прихилився до стінки, щоб не впасти. Обличчя зблідло й зросилося потом. Він здавався зовсім хворим. Підійшов до нас і закричав, нітрохи не турбуючись, що хтось почує:
— Сьогодні вранці мені дзвонили. Той самий голос. Тільки наказав: «Не вигравай шостого заїзду!» — і повісив трубку. Я навіть не встиг щось відповісти. А тут ще оте попередження: «Болінгброк. На цьому тижні…» Нічого не розумію. Я ж не виграв. I тепер ця сволота… каже, що візьме іншого жокея… і розпорядники починають доскіпуватись… я вже ледве живий.
— Сьорбни шампанського, то й полегшає, — порадив Ден.
— Не треба мені твого смердючого співчуття! — визвірився Джо і, схопившись за живіт, кинувся до роздягальні.
— Що за чудасія? — мовив Ден.
— Не знаю, — промимрив я, ще дужче зацікавлений «неприємностями» Джо. Телефонний дзвінок суперечить попередженню… Хтось, як завжди, вимагав свого, а водночас інший погрожував розправою. — Мені хотілось би знати, чи не бреше Джо? — закінчив я.
— Авжеж, — погодився Ден.
Зайшов розпорядник і попередив, що навіть з нагоди такого виграшу не дозволяється пити у вагарні, й порадив нам перебратися до роздягальні. Ден так і вчинив, а я допив свою склянку й пішов до Піта.
Той ніяк не міг визволитись од цілої зграї бажаючих випити. Вони всіляко доводили, що не всі пивнички іподрому вже зачинені.
Я рішуче підійшов до нього, й Піта одразу залишили у спокої.
Ми попростували до воріт.
— Ну й день сьогодні видався! — мовив Піт, утираючи хусточкою лоба та випльовуючи недопалок сигари.
— Чого ж, непоганий, — підкреслив я, дивлячись йому в обличчя.
— Можеш кепкувати скільки завгодно, але я більше тверезий, ніж суддя, і сам вестиму свою машину.
— Гаразд. Тоді тобі неважко буде відповісти мені на одне питання.
— Будь ласка.
— В якому фургоні привезли сюди Паліндрома?
— Гм. Я найняв там якогось. Адже в мене було цілих п'ять коней. Трьох прикотив у своєму фургоні, а для Паліндрома й «молодика», що на ньому скакав сьогодні Ден, довелось наймати.
— Де саме?
— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.
— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.
— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!
— На біса він мені здався! Де ти найняв його?
— Де й завжди. Фірма «Літлпетс» у Стейнінгу. — Він нахмурився. — Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.
— Хто його вів?
— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.
— Ти його добре знаєш?
— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?
— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла, — одказав я. — Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища…
— Це дуже важливо?
— Атож.
— Тоді я завтра ж їм потелефоную.
Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:
— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса. — Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені.
