Фаворит - Дік Френсіс
— Мевіс!
Щебетунка одразу знітилась та винувато озирнулася. До кімнатки зайшла сувора жінка років під тридцять.
— Дякую, Мевіс, що підмінили мене. Можете йти. Дівчина грайливо глянула на мене й відійшла.
— Так, сер, що вам потрібно? — Ця була з тих, що не вибовкують таємниць.
— Я гадав… ми зможемо випити тут по чашці чаю.
Вона подивилася на годинник.
— Пізнувато для чаю, хоч можете зайти до зали — там вас обслужать.
Кет з огидою дивилася на запропоновані нам бутерброди з рибою.
— Це теж належить до ризику в роботі детектива, — сказала вона, обережно надкусуючи бутерброд. — Що ви довідались?
Я відповів, що рано робити висновки, але мене цікавлять будь-які дрібниці, що стосуються таксі з жовтим щитком, бо Кліффорд Тюдор має найбезпосередніше відношення до цих таксі й до катастрофи з Біллом Девідссоном.
— Не думаю, щоб між ними було щось спільне, — зауважила Кет, доїдаючи бутерброд та відмовляючись від другого.
Я зітхнув:
— Мабуть, що так.
— То що робитимемо далі?
— Мені б тільки дізнатися, хто власник отих таксі.
— Давайте подзвонимо й запитаєм, — мовила Кет, підводячись. Вона пішла до телефону й одшукала номер у довіднику.
— Дзвонитиму я, — попередила вона. — Скажу, що маю скаргу й що хочу висловити її власникові машин.
Вона подзвонила в контору й влаштувала справжню бучу, вимагаючи, щоб їй назвали прізвища й адреси власників, управителів і юристів фірми. Та ось поклала трубку й обурено глянула на мене.
— Вони не повідомили мені нічого! Ну й терпеливий тип зі мною розмовляв! Навіть не підвищив голосу, хоч я йому казна-що наторохтіла. Тільки повторював: «Будь ласка, напишіть свою скаргу зі всіма подробицями, і ми розберемось». Заявив, що не годиться фірмі розшифровувати своїх власників і він нічого не може мені сказати. Не прохопився жодним словом!
— Ну й гаразд. А ви непогано придумали! Хоч я й не сподівався, що він вам щось вибовкає. Це й дає мені привід…
Я подзвонив у Мейденхедський відділок і попросив до телефону інспектора Лоджа. Мені відповіли, що він уже пішов, але, може, я хочу зробити повідомлення. Я виклав їм свою підозру:
— З вами говорить Аллан Йорк. Спитайте інспектора, чи не може він з'ясуватги, хто власник або управитель фірми «Таксі Марконі» у Брайтоні? Він зрозуміє, в чім справа.
Голос із Мейденхеда запевнив, що завтра вранці все буде передано інспекторові Лоджу, але він не може ручитися, що інспектор Лодж виконає моє прохання. Типовий бюрократичний жаргон! Я подякував і поклав трубку.
Кет стояла поруч у телефонній будці. Від неї пахло гарними духами. Аромат такий слабкий, ніби то був тільки легіт повітря. Я ніжно поцілував її. Губи здалися мені м'якими й солодкими! Вона поклала мені руки на плечі, і я ще раз припав до її вуст.
Хтось прочинив дверцята і, побачивши нас, засміявся:
— Пробачте, я хотів потелефонувати.
Ми вийшли знічені.
Я глянув на наручний годинник — було вже майже пів на сьому.
— Коли ждатиме тебе тітонька Деб? — запитав я.
— Обід о восьмій. Устигнемо. Ще повештаємось трохи та зазирнемо в антикварні крамниці.
Ми попростували закапелками Брайтона, зупиняючись біля кожної яскравої вітрини та милуючись її вмістом. Час від часу зупинялися на розі, щоб у темряві ще й ще раз насолодитись поцілунком, так недоречно обірваним у телефонній будці. Цілунки Кет були ніжні й невинні. I хоч її тіло пташкою билося в моїх обіймах, то ще не була пристрасть а чи бажання.
У кінці одного провулка, коли ми роздумували, йти далі чи ні, позаду раптом спалахнули яскраві ліхтарі: господар бару «Блакитне каченя» саме відчинив свій заклад, який і привабив нас.
— А що, коли вип'ємо по чарчині на дорогу? — запропонував я.
— Чудово! — погодилась Кет.
Отак випадково й не задумуючись ми здійснили найбільш важливий крок у своєму детективі.
9
Стойка бару була оббита лискучою мідною бляхою. Яскраво сяяли пивні кухлі. Виблискували склянки. Це була Чиста, затишна кімната з м'яким освітленням та численними олеографіями рибацьких селищ, порозвішуваними по стінах.
Ми з Кет прихилились до стойки бару й вели розмову з господарем про напої. То був чоловік років п'ятдесяти, військової виправки, із настовбурченими, пофарбованими на кінцях вусами. Я визначив його як фельдфебеля у відставці. Та він знав свою справу, і херес, що його нам запропонував, був відмінної якості. Ми виявилися першими його відвідувачами й охоче з ним розмовляли. Він був гостинний, як і будь-який ресторатор, однак я все-таки вловив деяку настороженість. Вона нагадала мені чутливість південноафриканської сарни, яка роздимає ніздрі, навіть коли все поблизу гаразд. Та я не надав цьому значення, бо помилково вважав, що то його власні потаємні тривоги.
Зайшло ще двоє молодят, і ми з Кет, узявши свої напої, сіли за столик у кутку. При цьому Кет спіткнулася, розбила свою склянку об край і порізала руку.
Господар гукнув дружину, маленьку, худорляву жінку з вицвілим волоссям. Побачивши кров, вона стривожено вигукнула:
— Негайно обмийте холодною водою! Це зупинить кров. Сподіваюсь, ви не забруднили своє гарненьке пальто?
Вона одсунула стойку й повела нас до кухні, такої ж ошатної, як бар. На столі лежали скибки хліба, масло, варене м'ясо й салата. Господиня готувала сандвічі для вечірніх відвідувачів. Вона підійшла до раковини, одкрутила кран і покликала Кет. Я стояв біля дверей, роззираючись.
— Шкодую, що завдала вам стільки клопоту, — сказала Кет. — Хоч і рана не глибока, а так юшить.
— Який то клопіт, моя люба! — одказала господиня. — Ось я перев'яжу вам руку. — I, посміхаючись до Кет, висунула шухляду комода, шукаючи бинт.
Я хотів підійти, щоб оглянути рану, та не встиг і кроку зробити, як із ящика поряд з холодильником вискочила чорна німецька вівчарка. Її жовтогарячі очі свердлили мене, а гострі ікла готові були вчепитись. Я придивився й побачив, що вона не прив'язана. Глухе гарчання примусило мене зупинитись.
Господиня взяла важкенького дубця й підійшла до собаки. Я бачив, що вона хвилюється.
— Лежати, Принц! Лежати! — Вона вказала на ящик. Повагавшись, вівчарка вляглася, але дивилась на мене з безмежною люттю. Я не ворушився.
— Пробачте, сер. Він не полюбляє мужчин. Чудовий сторож! Але вас не зачепить, поки я тут. — I, поклавши палицю на комод, знову заходилась біля Кет з ватою, бинтом і йодом.
Я зробив крок у напрямку Кет. Пес здригнувся, але продовжував лежати. Я підійшов до раковини. Рана вже не юшила і, як і вважала Кет, була не глибока. Господиня промила її й перев'язала. Я прихилився до сушарки,
