Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

— Чи не могли б ви, добродію Леонте, відчинити шафу? Тільки, будь ласка, не ображайтесь.

Леонте знову всміхнувся й відчинив обидві половинки. Крім одягу й білизни, там нічого не було.

— А що вас цікавить? — спитав Леонте. — Може б, я допоміг?

Запобігливість господаря насторожила Діда.

Він висунув шухляду й побачив у ній вірьовку, ту саму, на якій уночі Вінченціу піднявся в кімнату. Вона була тонкувата — дивно, що витримувала таку вагу. Могла порватися в будь-який момент.

Леонте пояснив:

— Хлопець зберігає її на згадку. Напевне, Камелія розповідала вам. Десять років тому Вінченціу не міг сам встати з ліжка, і вона купила йому цю вірьовку. Я прив'язав її до батареї, Вінченціу тримався за неї і навчився вставати.

На тумбочці Дід побачив коробочку з ліками і шприц у футлярі. Прочитав етикетки, але нічого не зрозумів. За все своє життя він не мав справи ні з медикаментами, ні з лікарями, хіба що під час розслідування консультувався з ними або хтось із лікарів був замішаний у якійсь справі.

— Сподіваюся, ви не знайшли нічого компрометуючого? — іронічно спитав Леонте.

— У мене такої мети не було, добродію.

Дід ніби ненароком випустив з рук сірникову коробочку. Нахилився підняти її й заглянув під ліжко. Там нічого не було. Він пригадав запевнення Еви Ласло, що вона бачила в шафі дівчину. Справді, шафа чимала, у ній можна стати на повний зріст. Дід вірив — то не галюцинації. Але кому потрібно було ховатися в шафі і, головне, навіщо?

Дід помітив на обличчі Леонте острах. Нижня губа в нього злегка тремтіла. Без сумніву, він догадався, що саме шукає Дід. Догадався і стривожився.

— Будь ласка, передайте Вінченціу: сьогодні о дванадцятій я прийду поговорити з ним, — сказав Дід.

Леонте спохмурнів.

— Я вважаю, що вам не слід говорити з Вінченціу. Коли ж ця бесіда необхідна, то мусить бути присутня й Камелія. Він дуже вразливий, з ним може трапитися все.

— Що може трапитися? Адже ви самі недавно переконували мене: у Вінченціу ненормальне тільки обличчя. Та й то, на мою думку, ви перебільшуєте.

Дід вийшов на вулицю через головний під'їзд — навпроти трамвайної зупинки. Він запалив сигару й краєм ока зиркнув на вікно в квартирі Скурту. Фіранка була трохи відхилена, Леонте стежив за ним. Підійшов трамвай, і Дід поїхав.

На першій зупинці він вийшов, повернувся назад і зайшов у будинок з чорного ходу.

Спустився в підвал, прислухався — жодного звуку. Увімкнув кишеньковий ліхтарик, шукаючи місце, де можна було б сховатися в разі необхідності. Нічого підходящого. Натиснув кнопку електровимикача, світла немає. Дід почав оглядати підсобки, присвічуючи ліхтариком, їх тільки сім, хоч родин у цьому блоці мешкає більше. А може, Скурту мають комірчину в іншому місці? Одначе інтуїція підказувала: треба спочатку обстежити тут. Соління, лахміття, дитячі коляски, санчата — і все просякло запахом квашеної капусти. В одній із ніш він побачив старий медичний стіл. Отже, інтуїція не підвела. У цьому будинку, крім Камелії, медиків немає, значить, комірчина належить Скурту.

При тьмяному світлі ліхтарика важко знайти серед мотлоху те, що шукаєш. Раптом Дід здригнувся. Із мішка виглядала нога. Ліхтарик ледь не випав у нього з рук. Давно вже він не відчував такого страху… І в цей момент двері, що вели до підвалу, зарипіли, і хтось почав швидко спускатися по сходах. Дід вимкнув ліхтарик і кинувся в кінець коридора. Серце шалено билося, готове вирватися з грудей. Тепер він пожалкував, що не взяв пістолета, який давав йому Алексіу. Може, доведеться захищатися, а сили вже не ті.

Крізь двері пробивалася смужка денного світла. Дід упізнав Леонте. Той ішов із свічкою, обличчя в нього було бліде, як віск. Паралізована рука підв'язана, але свічку він тримав у ній. Зачинився у своїй комірчині, і звідти хвилин з п'ятнадцять чулися глухі удари молотка чи іншого важкого предмета. а потім хрускіт розбитого картону. Через якийсь час Леонте вийшов із мішком під пахвою, погасив свічку й попрямував до виходу. В протилежному кінці коридора спалахнуло світло, і Дід побачив, що Леонте заходить до іншого приміщення.

Навшпиньки пішов слідом, став за дверима й почав спостерігати. Леонте відкрутив кран, запалив газ у великій печі, де був умонтований чималий казан для виварювання білизни, і висипав туди все, що було в мішку. Тоді пустив воду, заглянув у казан і накрив його. Вимкнув світло і вийшов. Угорі якась жінка спитала його:

— Як ся маєте, добродію Леонте? Як ви себе почуваєте?

— Трохи краще. Я оце запалив газ, сьогодні наш день у пральні.

Двері зачинилися, настала тиша. Дід зайшов у пральню, присвітив ліхтариком і підняв накривку казана. Там плавали уламки манекена. Вони вже розмокли і втрачали форму, але Дід помітив, що потилиця манекена пробита. Можливо, саме в це місце вдарив молотком Леонте.

Дід накрив казан і вийшов із підвалу. Надворі сяяло сонце. Він полегшено зітхнув.

Здивувався, побачивши, що назустріч іде Панаітеску.

— Шефе, Алексіу попросив розшукати вас. Дисертацію Камелії Скурту привезуть з Тімішоари тільки вечірнім літаком. Але він сказав мені таке, що можна впасти. Вас хотів побачити Гогу. Він телефонував Продану. Виявляється, у Йоани витекло зовсім мало крові. Гогу певний, що вона була мертва задовго до того, як її збила машина. Просив вас обов'язково зайти до нього. А що я вам казав?

Дід притулив руку до живота. Голод і втома нагадували про себе. Панаітеску спочатку не хотів іти в їдальню, але Дід сказав, що пригощає, і він погодився. З апетитом з'їв дві котлети, поки Дід випив склянку кефіру.

— Справа заплутується, шефе, чи не так?

— Здається, я нарешті знайшов слід, — відповів старий і розповів Панаітеску про сьогоднішній візит до Леонте Скурту.

— Ви