Смерть манекенниці - Петре Селкудяну
— Ви самі, добродію Леонте?
— Сам. Дружина в лікарні, Василе в бібліотеці, а Вінченціу, мабуть, десь гуляє.
— Ви не боїтеся відпускати його самого?
Леонте сів на стілець, запросив і Діда сісти, зібрав розкладені на столі папери з колонками цифр.
— Виконую роботу для кав'ярні «Біхор» — звіряю рахунки. Воно ніби й не личить колишньому головбуху займатися такими дрібницями, але я вважаю, що ніякої праці не слід соромитись. Ви питаєте про Вінченціу. А чому, власне, треба за нього боятися?
— Ви йому не батько, але, як бачу, обидва хлопці для вас однакові.
Леонте почав масувати правою рукою білі пальці паралізованої лівої руки й відповів:
— Не зовсім так. Я завжди приділяв Вінченціу більше уваги, ніж Василе. Це й не дивно — він дуже нещасний. Думаю, і ви б інакше не змогли.
— Може б, і не зміг, але, в усякому разі, намагався б робити це делікатно, щоб не травмувати другого хлопця. Та я не повинен втручатися у ваші сімейні справи. Мене цікавить одне: чи не помічали ви у Вінченціу якихось дивних звичок?
— Майте на увазі, — відповів Леонте, — підозрювати його в чомусь поганому просто абсурдно. Вінченціу завжди був на диво спокійний. Правда, інколи він надовго впадає в меланхолію, але дружина певна, що це скоро минеться. Ми хочемо влаштувати його на роботу. Шкільний курс він пройшов дома, проте підготовлений добре. Зараз я підучую його бухгалтерській справі. Десь у невеликій установі, в окремій кімнаті, Вінченціу міг би працювати. Практично він здоровий, ненормальне в нього тільки обличчя.
— Вибачте, будь ласка, але ви не відповіли на моє запитання: помічали ви щось дивне в поведінці Вінченціу?
— Ніколи. Я міг би навіть сказати, що Василе дивакуватіший за нього. Він так неймовірно страждав, коли не вступив до інституту, просто жах! Я радив йому йти в технікум — на мою думку, це перспективніше. Але Камелія була проти і, звісна річ, переконала Василе. Сучасна молодь боїться всього, що не зветься університетом. Через те йдуть на будь-який факультет, навіть без покликання, аби тільки туди. Безглуздя! Практичний, конкретний фах завжди був і буде золотою жилою.
— Пане Леонте, я розумію, чому ви приховали від мене, що Василе був знайомий із Йоаною. Більше того, Йоана приходила до вас напередодні нещастя. Хіба не так?
Леонте спохмурнів.
— Хто вам сказав?
— Яке це має значення? Я знаю, ви наказали всім мовчати не через те, що приховуєте якусь таємницю. Просто вам не потрібні зайві клопоти. Тим паче присутність такої людини, як я, з безліччю запитань і, чого гріха таїти, з підозрою — задоволення не приносить. Крім того, у вашій родині немає цілковитого взаєморозуміння, як би ви не намагались переконати когось у протилежному. Чи, може, я старий причепа?
Леонте встав, пішов у ванну, і Дід побачив, як він проковтнув одну за одною дві таблетки.
— Мене щодня мучить мігрень. Василе признався вам, що був знайомий з Йоаною?
— Він чи хтось інший — яка різниця?
— Хоч у нашій сім'ї немає цілковитої гармонії, але я не сказав би, що вона відсутня зовсім.
— Яка там гармонія, пане Леонте, коли ви підозрюєте власну дружину? А в ситуації з Йоаною вам хочеться одного — аби тільки вас не турбували.
— Юність схильна все перебільшувати, геть усе, пане комісар. Але не тільки Василе, а навіть мене шокували дружні стосунки Камелії з лікарем Петрашку. Оскільки я бачу, що вам відомо більше, ніж я думав, буду з вами цілком відвертий. Я зробив трагедію з дрібниці. Хтось надіслав мені на роботу анонімку. Я й сам знав — Камелія ніколи палко не кохала мене. Мабуть, тому лист так боляче вразив моє самолюбство. Я прийшов додому пригнічений. Не думайте, що інсульт стався внаслідок нашої суперечки. Зовсім ні. Вона дала тільки поштовх — у мене був високий тиск. Я несправедливо звинувачував Камелію. Мушу зізнатися: колись давно я вже підозрював її. Вона знала Петрашку ще з інституту, потім вони знову зустрілися в Бухаресті. Ми ж довго жили в Тімішоарі. Мені було відомо, що в інституті Камелія кохала Петрашку. Але хто ж не закохується в студентські роки? Коли ми переїхали до Бухареста, Петрашку став учащати до нас. Я переконаний, що Василе глибоко помиляється, так само, як помилявся раніше і я, — у Камелії немає іншого життя, крім Вінченціу. Я розумію її, адже це її син.
— А вам не здається занадто перебільшеною турбота лише про одного з членів сім'ї?
— Спочатку я вважав її навіть патологічною, а потім зрозумів Камелію. З одного боку, це материнська любов, а з другого — професійна амбіція. Не забувайте — десятки її наукових робіт опубліковано в нас і за кордоном. Тепер, після багатьох літ спільного життя, я впевнився: вона одружилася зі мною, аби мати можливість займатися наукою.
— Ваша дружина сама лікує Вінченціу?
— Разом з Петрашку. Вони й мене лікують удвох.
— Петрашку не одружений?
— Ні.
— Добродію Леонте, покажіть мені, будь ласка, кімнату Вінченціу.
Леонте всміхнувся:
— Бачу, ви не дуже вірите моїм словам.
— Є така приказка: довіряй, але й перевіряй.
Леонте відчинив двері, що вели з їхньої спальні в кімнатку Вінченціу. Вона була маленька, майже така, як у Еви Ласло. Ліжко, шафа, тумбочка й кілька гантелей — більш нічого.
Підійшовши до вікна, Дід побачив потерті краї лутки, а лід вікном —
