Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

Панаітеску кивнув головою. Таке дріб'язкове доручення «на два леї» не викликало в нього захоплення, та він змовчав.

Дід довгенько шукав кімнату адміністратора. Літній чоловік приблизно його віку сидів за столом і підраховував квитанції квартплатні.

— Чим я можу бути вам корисним, товаришу? — спитав адміністратор, не піднімаючи голови.

Дід помітив, що в нього немає одної ноги — простий дерев'яний протез неприємно рипів од найменшого поруху.

Не почувши відповіді, адміністратор зволив-таки відірватися від паперів. А коли побачив перед собою незнайому людину, люб'язно всміхнувся.

— Шановний добродію, я хочу дізнатися, в якій квартирі мешкає громадянка Боздог. Сподіваюся, прізвище я назвав правильно?

З обличчя адміністратора вмить зникла усмішка, і воно стало незворушним. Тільки маленькі вицвілі очі вп'ялися в несподіваного відвідувача.

Не бажаючи даремно гаяти часу, Дід вийняв з кишені своє посвідчення. Адміністратор почервонів:

— А, мадам Боздог, брати і сестри у Христі. Восьмий поверх, квартира сімдесят два. Сподіваюся, вона нічого не вчинила лихого?

— Звісно, ні. Що може зробити поганого жінка, яка вірує у Всевишнього? — побожно промовив Дід.

Адміністратор підсунув йому стілець і запросив сісти.

Дід не відмовився.

— Ми вже старі, скільки нам тут лишилося, незабаром усіх бог прийме, — сказав адміністратор, побачивши, що Дід не кепкує з набожності мадам Боздог.

— Шановний добродію, мене цікавить, коли в мадам Боздог відбулося останнє моління. Гадаю, ви розумієте, що ця розмова мусить лишитися тільки між нами. Своєю чергою запевняю вас, вона не матиме негативних наслідків ні для мадам Боздог, ні для інших.

Очі адміністратора звузились, і Дід зрозумів, що багато він тут не довідається.

— Дорогий товаришу, я нічого не знаю ні про які моління. Мадам Боздог — віруюча жінка, але за квартиру вона платить вчасно, не завдає мені зайвого клопоту. Працює на хлібозаводі, чоловіка в неї немає, лиш інколи навідується молодий хлопець, і вони моляться разом. Більше сказати вам при всьому своєму бажанні не можу.

Дід догадався, що адміністратор знає далеко більше, ніж розповів, але він не став допитуватись.

Мадам Боздог була вдома. Вона відчинила лише після того, як Дід сказав, що прийшов від Дойни Чумедрі.

— Ніякої Дойни Чумедрі я не знаю! — вигукнула жінка, побачивши старого, і хотіла зачинитися.

Але Дід став у дверях. Тепер він пошкодував, що не взяв із собою Панаітеску.

— Що ви хочете від мене? Бог на небі все бачить і чинить праведний суд! — заторохтіла жінка, здійнявши руки.

З кімнати виглянув молодий вродливий брюнет. Побачив Діда і заходився хутко натягувати на себе одяг.

Не чекаючи, поки його запросять, Дід увійшов до помешкання. У просторій кімнаті було наклеєно безліч дешевих фотографій церковної тематики. На одній стіні, яка, певне, правила за вівтар, акуратно підвішено штук із п'ятнадцять лампадок. Вони всі горіли, а вікна були зашторені. У кімнаті ще стояло ліжко, стіл і чотири стільці. На підлозі лежав старий джутовий килим. Над ліжком висіла велика дерев'яна ікона.

— Добродійко, чи ви не знаєте брата Партеніє? — спитав Дід. Йому зробилося моторошно в цій кімнаті.

— На все воля божа, а ми служимо господу нашому.

Дід відчув, як у нього закипає злість.

— Зажди, хлопче, куди це ти поспішаєш? Скажи мені, будь ласка, хто ти?

— Він художник, племінник мій, я ним опікуюся. Крім мене, хлопець не має нікого в світі.

— І тому він приходить до вас помолитися, чи не так, пані?

— Усі мають право молитися, — втрутився брюнет, пронизавши Діда поглядом блискучих очей.

— Певна річ, — відповів Дід, — але мені дивно, що ви, такий молодий, не можете знайти для себе цікавішого заняття. Є стільки розваг…

— Життя — то суєта суєт, — промовив молодик і пішов до дверей.

Дід хотів затримати його, але передумав. Конче потрібно поговорити з мадам Боздог, а хлопець був би зайвий при розмові.

Дід почув, що вони шепочуться в коридорі, хутко вставив у вухо апарат, але нічого не розібрав, крім «з нами бог». Ледве встиг сховати апарат, як до кімнати повернулася «сестра Амалія» — так назвав її художник, коли прощався.

— Так ти, сестро Амаліє, нічого не знаєш про брата Партеніє?

Жінку вразило, що цей незнайомець називає ім'я, відоме лише небагатьом людям, які зв'язані суворою клятвою. Але вона швидко отямилась і незворушно відповіла:

— Тільки бог усе знає, — і повернулася до лампадок, молитовно склавши руки.

Дід якийсь час мовчки розглядав її. Незважаючи на шпакуваті скроні, мадам Боздог була ще «жінкою у формі», як полюбляв говорити Панаітеску. З ліжка, поспіхом прикритого ковдрою, звисав рукав синьої чоловічої піжами.

— Мадам Боздог, мушу вам сказати, що я також віруючий чоловік, але водночас служу вірою і правдою в одній поважній установі і не можу гаяти часу. Отож відповідайте, будь ласка, на мої запитання. Бог анітрохи не замішаний у справі, яка мене зараз цікавить.

Жінка благочестиво перехрестилася, її очі враз пойнялися туманною поволокою. Вона сіла на стілець і некліпно дивилася на Діда.

— Мадам, хоч ви й будете заперечувати, але мені відомо, що у вас збираються люди певного віросповідування. Керує цією сектою брат Партеніє. Тут була також Дойна Чумедря. Я хочу знати, чи заходила вона до вас учора.

Жінка мовчала. Раптом Дід побачив, як її очі вирячились, а тіло почало здригатися. Вона впала на підлогу, ніби мішок з борошном, і затіпалася в корчах. Поли халата розійшлися, відкривши зовсім голе тіло. Дід кинувся до ванної, щоб принести холодної води. На превеликий свій подив, він побачив там під занавіскою багато, десятків зо два, халатів, кожен на окремому плічку. На поличці було кілька приладь для гоління. Дід налив у