Хранителі смерті - Тесс Геррітсен
Свист різко припинився, пролунав голос:
— Знаєш, мене вже кілька років ніхто про неї не питав.
Джозефіна різко розвернулася й опинилася перед сухорлявою жінкою, яка вимкнула плиту.
— Джеммо, — пробелькотіла вона. — То ти вдома.
Жінка усміхнулася й зробила крок до неї, розкриваючи міцні обійми. Джемма Гамертон була більше схожа на хлопчака, аніж на жінку, — худа, але м’язиста, сиве волосся обстрижене у практичний боб. Руки в неї були покручені страшними шрамами від опіків, але вона нахабно показувала їх усьому світові, носячи блузки без рукавів.
— Я впізнала твої старі валізи у вітальні.
Джемма відступила, пильно оглянула Джозефіну.
— Боже, ти з кожним роком усе більше на неї схожа. — Вона похитала головою й засміялася. — Неймовірну ДНК успадкувала, мала.
— Я тобі телефонувала. Не хотіла залишати повідомлення на автовідповідачі.
— Я весь день у мандрівках.
Джемма дістала із сумочки газетну вирізку, «Інтернешнл Геральд Триб’юн».
— Побачила статтю, тоді поїхала з Ліми. Це якось пов’язано з твоїм приїздом?
Джозефіна глянула на заголовок: «КТ-СКАНУВАННЯ МУМІЇ ШОКУЄ ВЛАДУ».
— То ти знаєш про Мадам Ікс.
— Такі новини швидко розходяться, навіть і до Перу. Світ став тісний, Джозі.
— Надто тісний, — тихо сказала Джозефіна. — Мені вже немає де сховатися.
— Стільки років минуло. Не певна, що ти взагалі мусиш ховатися.
— Хтось знайшов мене, Джеммо. Мені страшно.
Джемма пильно подивилася на неї. Повільно сіла навпроти.
— Розповідай, що сталося.
Джозефіна вказала на вирізку з «Геральд Триб’юн».
— Усе почалося з неї. З Мадам Ікс.
— Розповідай.
Спочатку слова йшли неохоче; вона так давно не говорила вільно і так звикла ловити себе на кожному слові, зважувати небезпеку від кожного одкровення. Але з Джеммою усі таємниці були в надійних руках, і помалу слова полилися потоком, який уже неможливо було стримати. Через три чашки чаю вона нарешті замовкла й утомлено відкинулася на спинку стільця. Втомлено й полегшено, хоча її становище зовсім не змінилося. Утім вона більше не почувалася самотньою.
Історія ошелешила Джемму.
— У твоєму автомобілі з’явилося тіло? І ти змовчала про таку крихітну подробицю, як отримані поштою записки? Не сказала про них поліції?
— Хіба я могла? Дізнавшись про записки, вони дізналися б про все інше.
— Може, настав час, Джозі, — тихо мовила Джемма. — Припинити ховатися, відкрити правду.
— Я не можу так учинити з матір’ю. Не можу її втягнути. Просто радію, що її тут немає.
— А вона хотіла б бути тут, бо ж завжди намагалася захистити тебе.
— Що ж, зараз вона не може мене захистити. І не мала б. — Джозефіна підвелася, віднесла свою чашку до мийки. — Її це все не стосується.
— Хіба?
— Вона ніколи не бувала у Бостоні. Не мала нічого спільного з музеєм Кріспіна. — Джозефіна розвернулася до Джемми. — Правда ж?
Джемма похитала головою.
— Не можу вигадати жодної причини, чому музей мусить мати ці зв’язки з нею — картуш, газета…
— Можливо, це збіг.
— Забагато збігів. — Джемма огорнула долонями свою чашку, немов відганяла раптовий холод. — А тіло в твоєму авто? Як поліція з ним учинить?
— Так само, як у будь-якому випадку вбивства. Буде розслідування. Мені ставитимуть усі ті питання, які спадуть на думку. Хто може мене переслідувати? Чи маю я нездорових прихильників? Чи не боюся когось зі свого минулого? Якщо вони й далі питатимуть, то вже скоро дізнаються, хто така насправді Джозефіна Пульчілло.
— Можливо, туди вони не копали б. У них багато розслідувань, і не ти їх цікавиш.
— Я не могла так ризикувати, тому й утекла. Спакувала речі і полишила роботу, яку полюбила, місто, яке полюбила. Я була там щаслива, Джеммо. Це дивний старий музейчик, але мені там подобалося.
— А люди? Чи може хтось із них мати до цього стосунок?
— Не уявляю.
— Іноді таке й не можна уявити.
— Вони зовсім сумирні. І куратор, і директор — такі хороші люди. — Вона сумно засміялася. — Не знаю, що вони про мене думатимуть, як дізнаються, кого насправді найняли.
— Вони найняли прекрасну молоду фахівчиню з археології. Жінку, яка заслуговує на краще життя.
— Що ж, маю я тільки таке життя.
Джозефіна ввімкнула воду, щоб вимити чашку. Кухня була точнісінько така ж, як завжди, — рушники в тій же шафі, ложки в тій же шухляді. Кухня Джемми, як будь-яке місце правильних розкопок, була добре збережена. «Яка ж це розкіш — пустити коріння», — подумала Джозефіна, ставлячи чисту чашку на полицю. Як це — мати дім? Вибудувати життя, яке не доведеться покидати?
— Що ти тепер робитимеш? — спитала Джемма.
— Я не знаю.
— Можеш повернутися до Мексики. Їй би цього хотілося.
— Просто доведеться починати все знову. — Усвідомлення цієї перспективи змусило Джозефіну важко спертися об стіл. — Боже, дванадцять років життя втрачено.
— Може, й не втрачено. Може, поліція все проґавить.
— Я не можу на це розраховувати.
— Чекай і спостерігай, подивишся, як воно піде. Цей будинок більшу частину літа стоятиме порожній. За два тижні маю повернутися до Перу, наглядати за розкопками. Залишайся тут, скільки буде потрібно.
— Я не хочу створювати тобі проблеми.
— Проблеми? — Джемма похитала головою. — Ти не уявляєш, від яких проблем мене врятувала твоя мати. У будь-якому разі я впевнена, що поліція — зовсім не такі розумники, як ти думаєш. І не такі вже й ретельні. Подумай, скільки справ залишаються не розв’язаними, про скільки помилок говорять у новинах.
— Ти не знаєш детектива.
— А що в ньому такого?
— У ній. У тому, як вона дивиться на мене, як розпитує.
— Жінка? — Джемма підняла брови. — О, це вже недобре.
— Чому?
— Чоловіків так легко відволікти гарним личком.
— Якщо детектив Ріццолі копатиме далі, зрештою опиниться тут. Захоче поговорити з тобою.
— То хай приходить. Що вона тут знайде? — Джемма махнула рукою. — Роззирнися! Вони увійдуть, глянуть на мої трав’яні чаї й вирішать, що я просто стара хіпанка, яка не може сказати нічого корисного. Коли ти — п’ятдесятилітня жінка, на тебе вже ніхто не дивиться, ніхто не хоче чути твоєї думки. Старому его важко з цим жити. Але, чорт забирай, стає значно простіше вийти сухою з води.
Джозефіна засміялася.
— То треба просто зачекати, поки мені виповниться п’ятдесят, і я буду вільна?
— Ти уже можеш бути вільна, у тому, що стосується поліції.
Джозефіна тихо мовила:
— Мене не лише поліція лякає після цих записок. Після того, що я знайшла в машині.
— Так, — погодилася Джемма. — Є страшніші речі.
Вона помовчала, тоді подивилася на Джозефіну через стіл.
— То чому ти досі жива?
Запитання збентежило молоду жінку.
— Думаєш, я вже мала б бути мертва?
— Навіщо якомусь психові марнувати час, лякаючи тебе тими моторошними записками? Лишаючи
